Розділ «Книга третя Шабля на комісара»

Після бурхливої юності настало інше розуміння життя. Ром заробив вдосталь грошей, щоб відкрити якесь своє діло, мав затишну квартиру в Одесі, нову машину. Та бізнес убиває людяність й заморожує серце — це Роман зрозумів дуже добре. Тож не тішив себе солодкими мріями, був здібним учнем, звикши робити все якнайкраще, навчився не пропускати все через серце й — шукав собі в житті іншу дорогу.

У червні, коли рівно через двадцять років з дитинства Ром приїхав в Звенигородку до старого конончуківського дому, він раптом зрозумів просту річ.

Ще до схід сонця змужнілий Роман Рудинський прокинувся на своєму звичному з дитинства старенькому ліжку, взяв рушницю й пішов у поле — так, як він це робив у степах біля Тилігулу. Не так на полювання, а щоб забрести подалі від хвилювань й набратися від землі сили — в краплях роси, передсвітанкової свіжості та тієї дивної хвилини, за мить до сходу сонця — коли поодинокі пташки вмовкають від потужного подиху сонячного вітру. Бо хто хоч раз зустрічав у степу схід сонця, той знає, що з першим промінням на землю щоранку надходить сонячний вітер — подих міріадів частинок сонячного світла…

…Давай махнемо, друг, на Тилігул!

…Давай поїдем і візьмем тарані,

Картоплі наберемо, «Жигуля»,

По тютюну скаженому, по люльці.

Подалі від родинних революцій

Пора і нам чумацьки загулять.

Самотності! І тиші!

І старе

В собі почути знову Alter ego.

Давай поїдем зараз же, бо завтра

З човнів розбитих зробимо костер,

І чорна ніч, чорніша від асфальту

На наших грудях

Сфінксом проросте!

Борис Нечерда знав, що пише!

Дивлячись на величезний диск Світила, що повільно з'являвся край неба, Ром зрозумів: ось де він — схід’ Сонця! Не там, на Далекому Сході, не на краю землі в сахалінських сопках, не в пошуках кар’єри чи грошей. І навіть не в пошуках коханої в розстріляному війною місті. А тут, поруч — за пшеничним полем, біля курганів!

Щоб зрозуміти цю просту річ, йому, Роману Рудинському, потрібно було прожити половину життя, пережити палке й трагічне кохання, роками вчитися в обридлому інституті, бити в лоб таких самих неборак на рингу, рвати жили в розвідці — й бути готовим вмерти за це в безплідних душманських горах, шість літ підряд добиратись за одинадцять тисяч кілометрів на край світу, чи стріляти в таких же, як сам, людей у місті, створеному для земного раю. Стати журналістом, «перекопати» знизу доверху хитромудро-блатну морську столицю, а потім кривавити серце в бізнесових джунглях, шукаючи тієї дороги, Сенсу, — втікаючи від самого себе. Бо істина простіша простого — ось тут, на цьому полі, на землі, від якої можна торкнутись Неба…