Розділ «Книга третя Шабля на комісара»

От і виходить, що отаман Рудь, Максим, — наче й пропав у архівах, наче й не був ніколи. А Гаврило Кононович на папері став не дідом — а зразу батьком Івану! Тож у більшовиків до малого й питань не стало. Бо дітям ворогів народу була одна дорога — до Сибіру… Що робили з людьми, кляті!

А Максим Рудинський — Рудь, славетний отаман Рудь — його, Романа, рідний прадід! Оце так! Оце предок! І стільки Ром про нього тепер знає!

Розділ 29

Нащадок геройського предка

… Коли Ром вийшов з хати, на вулиці вже світало. Заливались співом пташки, пробирала ранкова свіжість. Роман тільки-но закінчив студіювати стосу папок — в архіві дозволили копіювати. Звіти, доповідні, документи ЧеКа… Ще більшу стосу продивився на місці. Найважливіше записував у грубий зошит. Як результат — два товсті зшитки, майже двісті сторінок!

Отже, він, Роман Рудинський, не однофамілець, а прямий нащадок, правнук отамана Рудя! Нащадок запорожця Максима Маламури й повстанця, сотника Вільного козацтва! Оце так! І Рудь — рідний внук несамовитого Конона, його, Рома, прапрапрадіда!

Тепер Ром знав, хто він. Ким були його предки. Недаремне оглядався Віктор Рудинський: прадід був найзлішим ворогом совєтів у місті. Останнім! За таке ще років тридцять тому — КаГеБе тягало б в свої підвали! Шили б «антісоветчіну». Тож старі й не хотіли про те ділитись «малому-дурному». Йди знай, кому дитина все те розкаже! А, мо’, вже й не знав ніхто. Бо забули…

Та тепер все інакше. Він, Роман Рудинський, витяг на світ божий історію свого предка — і ніхто тепер не має права забути! Ніхто!

…Максим Рудинський після того бою не повернувся. Казали, що загинув у Хлипнівському лісі. Казали — б’ючись з цілим загоном совєтів. Хтось заперечував, мов би його зі взводом повстанців бачили ще й 1926-го, влітку, коли він громив сільраду в Буді. Точно відомо одно: його карабеля з срібною насічкою і слюдяним блиском в руки ворогу не потрапила. Ніхто з комісарів не носив таку шаблю. Не потрапила рідкісна зброя й до музею. Ні на озброєння совєцьких полковників. Бо з нею Рудь міг розлучитися тільки мертвий…

Із цього старий дід Засуха зробив єдино вірний висновок: значить, Рудь вижив. Зміг таки разом з Уляною вибратись через Польщу — до Німеччини, Канади чи Аргентини. Мов би їх бачили родичі Тютюнника в Кракові: орла — отамана і його вродливу дружину. А вже як склалася їхня доля в лихолітті Другої світової — то сам Бог знає…

Проте Ром в це не вірив. Надто мало шансів було у Рудя. І надто запекло ненавидів він ворога, щоб втікати. Та й якби вижив — то неодмінно би повернувся або хоча б подав вісточку рідним, шукав би сина. Бо малого Уляна привезла до діда Гаврила морозного лютневого ранку й сказала, що вони йдуть надовго. Й то була їхня остання зустріч… Більш за все, що загинув Рудь у лютому бою, під чорним прапором Холодного Яру, поклавши наприкінці ще не одного комісара, бо міг вронити шаблю з руки тільки мертвий…

Чи правий був старий Засуха, чи сталося так, як гадав Ром, невідомо. Ясно одне: історію його прадіда, отамана, вдалося вийняти із забуття, влаштованого совєтами. Важливо, що пам’ять про Рудя тут, у його рідній Звенигородці, тепер житиме вічно. Й він, Роман Рудинський, правнук Максима, прикладе для цього всі сили!

Розділ 30

Повернення до схід' Сонця

«Минуле — міраж, а країна привидів не придатна для того, щоби в ній жити. Его знов перемагає, а душа, яка вже побачила світло в кінці тунелю, знов тоне в мороці… Тому ж, хто хоче таки звернутись до святих предковічних традицій, — потрібно надихнути в минуле свіжої крові. Бо жити потрібно не затишним теплим учора — а сьогодні і зараз…»

Учитель Орест Хоші

Автобус до Звенигородки рушив, і Ром з печаллю подумав: ось, в кіптяві й гарчанні від'їжджає його дитинство. Його грубе, дороге дитинство, з відчуттям холодної нетопленої хати, запаху солярки, якою змочене клоччя, а тоді в’юнкі язички поповзуть угору, охоплюючи сухі скалки, і ще за хвилину в грубці вже весело і затишно потріскуватиме теплий вогник. За годину холодна кімната нагріється і стане зовсім комфортною.

А ще старенький автобус, який повзе до Звенигородки довгі вісім годин. Спочатку бували дома щомісяця, потім — на Різдво, Паску, канікули, потім — раз у півроку, а потім — на рік. Десятки, сотні разів тим, тисячу разів ремонтованим автобусом, з його знайомим запахом старої шкіри та диму.

Тепер це зовсім інше, далеке життя, овіяне щасливими споминами дому, запашної землі у квітні, відданої дружби і палкого кохання. Часи романтичних мрій і відкритих доріг молодості, часи захоплюючих книжкових пригод і новітніх історій: жовті піщані береги Африки, сліпучо-білі хатини тропіків, незвідані моря й океани, рушниці і коркові шоломи колонізаторів. Все це залишилось там, куди з гарчанням від'їжджав зараз старий автобус.

Здавалось, вороття туди вже не буде ніколи…