Розділ «Книга третя Шабля на комісара»

— Я нічего нє знаю, оставьтє мєня в покоє!

У відчаї Ром зійшов з площадки і сів на запилені сходи. Тепер він не знав що й робити. За хвилину вирішив, що треба їхати в дім Владкиної тітки. Та поки що в тому районі, схоже, біснувалися волонтери. Звістка про те, що виїхали сусіди, трохи заспокоїла Рома. Влада теж могла поїхати з міста. І все ж він вирішив перевірити остаточно. Раз вже опинився в цьому чортовому пеклі.

На вулиці розвиднялося. В провулку він уперше побачив волонтерів при світлі: зовсім близько, чоловік десять. У деяких на голові або рукавах ясніли брудно-білі пов'язки. Група обережно йшла під стіною у напрямку від Романа. Ром дістав з-за пояса пістолет і швидко звернув до першого-ліпшого під'їзду — того самого, в якому бачив Крістіну. Коли до дверей залишилось зо два метри, згори зблиснув потужний спалах, слід за ним із завиванням промчав вогненний струмінь — й між волонтерами розірвався заряд гранатомета. Блиснуло сліпуче полум'я, хвилею здригнулася земля під ногами. Він ще встиг побачити, як людей у білих пов'язках розкидало, неначе скіпки, відчув, як гаряча хвиля кинула його на решітку. Згарячу піднявся на якийсь поверх, майже не відчуваючи болю. Вже на другому чи третьому прольоті праворуч якось враз потепліло, на руці Ром побачив кров, але продовжував йти, шукаючи квартиру з світло-коричневими дверима.

Рану вперше відчув, коли потроху відсунув двері. Ввійшов до квартири і тільки прокрокував через коридор до кімнати, коли відчув, що світ пливе перед очима.

Він так же бадьоро прошкутильгав до шафи. Крістіна сиділа на ліжку в своїй зеленій сорочці й, побачивши Влада, скочила, не впізнавши.

— Тепер ти! — сказав їй Ром і сповз по стінці біля самого ліжка. Вирішивши, мабуть, що вона його зрозуміла. Хотів сказати, що прийшла її черга. Врятовувати життя.

«Знаешь, мы никогда не забудем

Игры, в которые играют люди.

Нас с тобой, наконец, настигли

Люди, которые играют в игры…»

Від болю Роман відходив довго. Вона то відступала, то захоплювала його знову. Потім Крістіна витягла з шафи зелений ранець й дала йому випити з фляги гіркого настою. Від чого він зовсім перестав чути біль. Відчував на обличчі лише ніжні прохолодні долоні і на її прохання ковтав вогняний напій знову.

— Нє бойся, родной, все хорошо. Ет-то пустяк, до свадби заживьот, — чув лагідний голос Ром крізь тихий передзвін у знетямленій голові — й не міг зрозуміти, що з ним. Потім спав довго і солодко. Просинався і бачив на вулиці білий день. Потім засинав, просинався знову спокійний і легкий, з приглушеною свідомістю. На вулиці знов була ніч.

— Що зі мною? — спитав у темряву. Побачив біля вікна гнучку сильну постать, хотів вмоститися на ліжку зручніше і застогнав від болю.

— Тіше… Возьмі випєй єщо, ет-то поможет.

Роман обережно помацав свій бік і в присмерку виявив широкі смуги пластирю з аптечки і вправну, професійно накладену пов'язку.

— У тєбя там нічего серьйозного. Осколкі прошлі всколь по ребрам… Я т-тєбє давала тібетский настой, оттого і спал. Долго. Зато тепер у т-тєбя будєт сіла.

У сутінках дуже нагадувала Владку. Місячне сяйво заплуталося в лляному волоссі, великі і трохи азійські, розкосі очі віддзеркалювали таємничою глибиною.

Ром взяв в руки флягу і знов відчув гіркий, ароматний смак бальзаму. Випив ще, в голові зашуміло. Біль відступила. Він відчув, як дівчина сідає поруч на широкому ложі.

— Лєжи спокойно, тєбє нєлзя дєлать рєзкіх двіженій, — зашепотіла вона. Ароматом трав пахло її волосся. — Ет-то снімєт боль і усталость.

Ром знову ковтнув ароматного напою й за хвилину відчув себе захмелілим. Простягнув пласку фляжку Крістіні. Вона взяла й мовчки дивилась на нього. Напівлежала на краю ліжка зовсім поруч, у неї були теплі руки, гаряче і сильне тіло.