Розділ «Книга третя Шабля на комісара»

— Что он там крічал? — дерся крізь хуртовину малий чорнявий песь в рудій будьонівці.

— Валю какую-то звал.

— Ану дай єму па мордє, чьоб нє крічал.

— Так он ужо мьортвий.

— А ти всьо равно дай!

— І я!..

…Убитого отамана комісари привезли спочатку до містечка Кальниболото. Замерзлий на камінь, Семен посміхався зневажливою, важкою посмішкою. Червоноармійців мороз дер по шкірі, коли вони на нього дивилися — тож гуртувалися купками, кпили й насміхались, поставили тіло до стіни, кидали в нього кізяками і каміннями, щоб загасити ту страшну посмішку. Вели себе як школярі молодших класів перед лицем одного-єдиного розбишаки. Тут же у дворі чекали похорону чотирнадцять трун «красних» кавалеристів і міліціонерів — свідоцтво останнього бою загону Семена Гризла. Проводжали краснопузих в останню путь — а він стояв собі й усміхався…

Потім міліціонери поклали тіло на підводу й повезли до Звенигородки. Мороз вечорами стояв ще тріскучий. Семена кинули посеред вулиці, потягали за ноги й поставили варту з червоноармійців.

Кровожерність більшовиків уразила й найлихіших.

— Як це так, не по-православному?

— Хіба ж можна померлого — посеред вулиці?

— Так навіть татари не робили…

По доріжці йшов собі чоловік, випив, мабуть, горілки, бо йшов та заточувався. Й мугикав під ніс сороміцьку пісеньку. Пройшов, подивився на задубіле тіло, підкурив у міліції й пішов далі. Вартові змерзли, ні на що не реагували — стояти їм треба до ранку.

Максим відійшов за ріг, опустив комір старенького пальтечка.

— Псячі ноги, матері вашій хиря… Стоять і зі злості, що в ніч стояти, копають тіло ногами.

На очі навертались сльози.

— Ну, нічого, ще вам сьо’дні ткнеться…

Ввечері, коли мороз дійшов до півсили, до вартових пришкутильгала бабця:

— О шо то ви, хлопці, мерзнете. Ось попийте узвару з яблучок. Гаряченького!

Красноармійці з радістю взялись за узвар. Видудлили по жбану.