Розділ «Книга друга Повстанці Кохання, що сильніше смерті»

Вона слухняно йшла за ним слідом. Вулицею, блимаючи синьою мигалкою, промчала міліцейська машина.

Вони знов, як і три місяці тому, йшли їхнім провулком, за хвилину Владка вже сміялась, згадуючи, який вираз обличчя був у носатого, коли Ром дав йому в вухо.

— Ти знов мене рятуєш від залицяльника! Так розлякаєш мені всіх Рокфеллерів!

— То я відомстив за тебе! — бундючно сказав Ром, а вона, сміючись, натягнула йому на очі шапку. І раптом перестала сміятись:

— Та в тебе ж все лице в крові!!

Ром машинально лапнув себе за щоки.

— Не бійся, то не моя кров, то їхня… — й вже не міг надивитися в її очі. Збудження від бійки раптом перетекло в якесь інше. Влада витирала йому лице носовичком, примовляючи:

— Зайдеш, я винесу тобі води. Тобі не можна так йти додо… — коли Ром обняв її і шукав наосліп дівочі губи. Владка охопила його руками за шию і зі стогоном притислась міцніше, й на довгу блаженну мить вони забули про все на світі: про кров, про бійку, про міліцію, про всі образи, злившись у хмільному, гарячому, найсолодшому поцілунку.

Так вона ще не цілувалась — шукала кожну клітинку в його вустах, стогнала від насолоди, гарячим язиком розкриваючи його зуби, а тіло її тремтіло в ніжних обіймах.

Вони помирились знову. Й Ром не питав, чому вона так рішила. Не питав, бо здогадувався про все сам. І лише хотів, щоб ця насолода — і це страждання — продовжувались якомога довше…

Так все знов почалося. Вже на початку квітня Ром щовечора збігав по бруківці до мосту і піднімався злегка по дорозі, що вела до «Сайгону». Навколо буяла ніжна весняна зелень, у тілі вирувала гаряча кров, а в ногах кипіло стільки життя, що вони самі несли його до саду (як вчать буддистські монахи: еталонний стан, «стан імангінатора»), бо в «сайгонівському» парку на лавиці вже чекали його Жорик і Зося, Тіраш і Школа. А потім, коли трохи посутеніє, він вже буде сидіти на зручному пні велетенського осокора за тротуаром, і з завмиранням серця чекати, поки з двору навпроти нечутно вислизне гнучка і світла дівоча постать, поспішаючи до нього, до Рома.

Так непомітно настало дванадцяте квітня — день народження Владки. Роман уже знав, що вона дуже любить квіти, особливо — білі лілії, ґали. І ще Роман знав, де тепер їх шукати.

За «Сайгоном» у закутку «Зелентресту» віддзеркалювали сонцем теплиці. Якось випадково Зося вгледів у відчинені двері цілий ряд ящиків з тими ж білими ліліями. Він відразу це собі примітив, бо, чесно кажучи, Зося також мав своє велике кохання. Він давно втратив голову від однієї гарненької баскетболістки з дівочої команди Звенигородки.

Напередодні Ром із Зосею провели «рекогносцировку» й з'ясували, що рами на теплицях благенькі, скло тримається на іржавих цвяхах, цвяхи легко вийняти ззовні, а розміри віконець достатні, щоб пролізти нетовстим і ловкеньким хлопам.

Тож рано вранці в неділю, навіть без участі помічниці всіх розбійників і піратів — темряви, бо навколо теплиць «росли» лише глухі стіни, Ром і Зося озброїлись обценьками, швидко зняли скло з віконця, залізли всередину й за десять хвилин мали вже по розкішному букету білих, схожих на мистецькі шедеври, квітів. Це були ґали — рідкісні для Звенигородки квіти кохання.

Дівчатка ахнуть від подиву!

Вже за п'ять хвилин Ром телефонував Владці. Гудки йшли довго, потім на тому боці взяли слухавку і досить довго мовчали.

— Ало, — врешті почув Ром голос, геть зовсім сонний.

— Привіт. Вийди, будь ласка. Я за три хвилини буду в тебе.

На тому боці знов довго мовчали. Потім той же сонний тихий голос сказав: