Розділ «Книга друга Повстанці Кохання, що сильніше смерті»

— Згадаєш мої слова: колись Махно буде з нами. Більшовики його зрадили, а Нестор дуже злопам’ятний. Комісарам ще віділлються Батькові сльози. Тепер більше за «красних» він не любить тільки «гаспод афіцеров»…

Розділ 15

Максим Рудинський. Уляна

Вересень 1919 р.

… Рудь вже наближався до Звенигори й побачив дівчат, які жваво розмовляли біля її двору. Одна з них раптом глянула в його бік і щось сказала подружкам. Ті відразу вмовкли, а Уляна, також кинувши швидкий погляд на Рудя, повернулась і забігла до двору.

Максим збентежено дійшов до самих воріт й не знав, що і думати. Але потім згадав усе, що в свої двадцять з лишком знав про жінок, рішуче взявся за клямку і зайшов до двору — адже цілком їх не розумієш ніколи.

Максиму подобався її двір. Тут завжди росло багато квітів. А коли подивитися на старий замшілий будинок просто двору, то здавалось, що серед столітніх сосен навпроти стоїть величезний похмурий замок. У самому дворі на клумбах ясніли піони. Рудь не любив запаху цих квітів, хоча вони й нагадували йому дитинство.

Скрипнули двері, й він почув знайомі легкі кроки. Уляна вийшла до нього й зупинилася зовсім близько. Світле волосся зібране на потилиці, красиві, мигдалевої форми зелені очі дивились з усміхом, два розстебнуті верхні гудзики на сорочці відкривали погляду образок на смаглявій шиї. На її обличчі з'явились ледь помітні веснянки, а жарке ще по-літньому сонце зробило волосся світлішим. Але коли стемніє, воно, як і її дивні очі, потемніє, і тепер Рудь уже знав це.

— А я думав, що ти вже не вийдеш. Здрастуй.

— Я не чекала тебе. Ти б злякався, якби побачив мене в таких лахах.

«Ну от, як все просто», — подумав Максим. А вголос сказав:

— Ні. Я люблю на тебе дивитись, ти ж знаєш. А тепер, коли ти гарна, підеш зі мною?

— Тепер — піду, — посміхнулась Уляна.

Вони йшли тихим провулком, звернули до річки, стежкою. Теплий вересневий вечір перетікав у сутінь, а вони не помічали того, зайняті найціннішим — пізнанням кохання, яке, наче дивна казка, звабно відкривалося перед ними. З кожним словом, рухом ніжної руки, випадковим доторком юних тіл — чи словесними ласками, від яких швидше б’ється кохане серце.

Рудь тримав Уляну за руку, і її пальці стискали долоню ледь міцніше. А потім вони якось непомітно йшли темною вулицею додому, на небі сяяли зорі, і Максим показав Уляні літнє сузір'я — свою Корону. Дівчина зупинилася дуже близько, було вже зовсім темно, і вони майже підійшли до її двору. Рудь тримав дівчину за руку, і в нього шалено калатало серце, бо він вже знав, що зараз зробить. Коли до двору залишалось кілька кроків, Максим все ще не зважувався на те, але відчував, що часу немає, бо за мить вона попрощається і піде додому. Тож зробив над собою немале зусилля — а мужності до того треба не менше, а то й більше, ніж піднятись в атаку — знагла зупинив дівчину і, взявши за руку, повернув обличчям до себе.

Вона до того щось собі щебетала, а тоді вражено вмовкла, і Рудь обняв її за стан і поспіхом знайшов вологі й теплі губи. Цілував ті солодкі вуста довго, аж вони обоє заточились, і він зробив крок до обочини, щоб не злетіти зі стежки. Коли через довгу мить відірвався від неї, вони обоє якусь хвилю мовчали. А тоді Уляна прихилила голівку йому на груди.

Аж після цього Рудь відчув себе так, немов у нього виросли крила, бо відразу після цілунку ще не знав, як зреагує на те красуня. Вони ще стояли й тримались за руки, а тоді дівчина сказала:

— Ну, а тепер — добраніч…

Тоді засміялась, і додала:

— Знаєш, останні хвилини я тільки про це й думала.