Розділ «Книга друга Повстанці Кохання, що сильніше смерті»

Сподобалась мені

Тая дівчинонька…

— скоса зирнув на отамана Тиміш.

Про Уляну знав лише він.

— Не хочу, щоб знали. Лазар утік. Він тут озвірів зовсім. Кажуть, забрав в ЧеКа гудзівського діда, якого хтось бачив у лісі з гайдамакою. Сам особисто катував у підвалі, заливав гарячий сургуч на шию, а потім здирав захололий разом зі шкірою. Все питав, де криївки, де зброя.

— Он іде вже твоя краса…

Рудь скочив з коня, кинув повід Тимошу. З гори линула світла гнучка дівоча постать. Максим пішов назустріч, й вони зустрілися посеред стежини.

— Боже, це Ви?

— Я, дитинко. А там — і свати! Правда, Лазара приїхали сватати, а не тебе красуне. Та втік, падлюка мерзенний.

— Не лайтеся, пане… сотнику! Хоча… Він діда Йосипа забрав до ЧеКа. Катував ще в дорозі на Звенигородку. Зняли з нього свитку, а цей… бив канчуком зі свинцем, аж сорочка почервоніла…

…Кохання, кохання

Звечора до рання,

Як сонечко зійде,

Як сонечко зійде

Кохання відійде…

— лунала над річкою стара козацька дума.

— Яка сумна пісня, — стиха сказала дівчина. Відкинула з очей пасмо світлого волосся і якось дивно глянула на Максима.

— Це була улюблена пісня Богуна. Так кажуть, — сказав Рудь. Він знов не міг відвести від Уляни очей. Біляве волосся, сумні зелені очі. Сніжно-білі зубки від хвилювання міцно прикусили ніжні вуста.

— Не бійся, дівчинко. Тепер я — твій захисник. Мене звуть Максим. Рудинський.

— Я не забула… Рудинський… Рудь? То це ви?!