Розділ «Книга друга Повстанці Кохання, що сильніше смерті»

— Я вже чув про сволоту! — Рудь трохи ослобонив шаблю. Лезо вийшло з тихим шипінням. — Кулі на нього жалко. Ось вона — шабля на комісара! — кинув клинок назад у піхви.

— Чому не кажеш «для»?

— В сенсі?

— «Для» комісара. Хоча… Для нелюдської істоти кажуть «на»: «на вовка». Воно ж — не людина!

— Він мій. Тепер знаю: для нього я віз домаху!

— Добре… І пам'ятай: зв’язок буде тільки через вірних людей. Як вийдеш на отаманів, поставиш задачі — жду в себе. Думаю, ми тут застрягнем до листопада… До зустрічі, брате! Не поминай лихом!

— Бог простить… Зустрінемось!

— Виступай зараз же. Ми підганяємо ешелони…

Розділ 11

Звенигора

Серпень 1919 р.

Десь тут і живе Уляна. Місця були для Рудя знайомі. Гора височіла навпроти ставу, не така вже й висока, схожа на величезного ведмедя, поросла лісом. Усі роки схили її були покриті старими й зарослими травою копами — то охочі до легкої наживи шукали гайдамацьке золото. За легендою саме тут на горі закопав свій найбільший скарб Гонта.

Та викопували лише черепки, накінечники стріл, людські й кінські кості, кам’яні ядра від катапульти, залишки мечів та рогатин — бо на Звенигорі колись був-таки замок. І дзвін був, у який били, коли в степах горіли «фігури». Й це не легенда, бо Рудь малим сам бігав на гору й бив з лука тими вістрями, якими ще можна було встряти в старі ворота. Очеретяна стріла впиналась в дошку шматочком іржі — тільки втретє той розсипався на порох. Добру сталюку кували русичі-предки!

З часом Дзвін-гора, мабуть, трохи всохла, бо як не дивився малий Рудь з неї в поле, все не бачив далеко, хоча буйна уява хутко малювала в степу тугу куряву, кудлаті татарські шапки, низьких кривоногих коней, шаблі й луки. З вершечка гори добре видко Хлипнівський ліс, трохи поля, ставки поруч, хвилясті гори навкруги, золоті восени на схилах берези й червоні сосни.

Проте дим «фігури» з півдня помітно добре. Височенної, складеної з сухих голобль драбини з діжою смоли на вершечку, які палили, коли орда йшла з Криму. А ще краще, мабуть, чорний смоляний дим бачили з високої вежі замку. Якраз там — у блакиті полів, між Хлипнівським лісом й дорогою — як зумисне, вікно в далечінь.

Тож калатав тоді дзвін на вежі, вої й поселяни хапали мечі, шаблі, вила, коси й поспішали до замку, де хоронився запас провіанту на місяць: вода, борошно, пшоно, сало, суха риба, запас стріл і списів для частування непрошених гостей з півдня.

Рудь з дитинства пам'ятав вірш, який хтось читав йому про ту гору:

Мідний дзвін гуде-гукає: — Вільні русичі,

Гей, скоріш списи ладнайте і гостріть мечі,

Швидше сходьтеся до замку, ставайте на чати