Розділ «Книга друга Повстанці Кохання, що сильніше смерті»

Та готуйтеся добряче гостя зустрічати!

Насувалася орда

Ще чорніша, як біда.

Буде бойовиця,

Січа-кривавиця.

На той гук спішили люди із сусідніх сіл

І гостям несли гостинці, та не хліб, не сіль.

Зустрічали того гостя стрілами-списами,

Зустрічали посіпаку гострими мечами.

І ту гору степову

Та й за службу бойову

Люди після бою

Звали дзвін-горою.

Ще і досі серед поля височить гора

І вершиною своєю небо підпира,

І хоч зникли дзвін медяний, вежа й загородка,

Місто славне і понині звуть Звенигородка…

Таки били тут татарів, незвичних до пішадрала, а на гору, на стрімкі схили ні один татарський кінь не міг вилізти знизу. Високі стіни, таємні ходи для постачання води та їжі робили Звенигору неприступною. Не один татарин знайшов тут собі смерть. Одна з маленьких річок тут і досі зветься: Погибна. А Тікич сотні літ звуть Гнилим через тисячі татар, яких скинули в річку й перебили всіх до одного. Тоді й загнила річка від ворожих трупів на все літо.

…Ті, хто з нами воює, забули: ми козацької крові! Гонта бився тут зовсім недавно! Російська армія захопила останніх знекровлених гайдамаків й передала на страшну смерть полякам. З поранених живцем знімали шкіру, саджали на палі, пекли на вогні живими. Залізняка закували в кайдани й відправили до Сибіру.

З останнього крику катованих гайдамаків — пройшло трохи більше, ніж сто років…