Розділ «Книга перша Від Звенигори до Одеси»

— А я нє із Одеси. Правда, вже давно тут.

— А ось він — воював з турком. У Персії. — кивнув Юрко на Максима. — Був у кубанському війську сотником, на конях з шашками!

В очах хлопця промайнула цікавість. Він швидко глянув на чорну черкеску, башлик, й срібний пояс Максима.

— Я ж бачу, тобі не байдуже. Ось їм, — Юрко кинув гострий погляд на трьох інших. — Ні, оцим двом, чорнявим — їм все єдино. Їм якраз і треба — ґешефт, ганчір'я. Заберіть отих двох, — кивнув козакам. — Відведіть у холодну. Як будуть тікати — стріляйте! А цього стриженого й того малого — залиште, відвезу сам.

— Покажи йому свою шаблю, — попросив Максима. — Не бійся, я з «нагана» дам, якщо треба.

Й повернувся до швидкого:

— Я ж бачив, як ти на домаху дивився!

Рудь дістав клинок з піхов. Шабля вийшла з тихим зміїним свистом, сонце заграло на сріблястому лезі. Максим взяв шаблю за вістря й простягнув рукояттю бандиту. Примруживши очі, глянув йому прямо в вічі.

— Бери, не бійся, — сказав спокійно. — Тебе як звуть, хлопче?

— Міша Грек.

— Тримай. Це турецького паші шабля…

Босяк обережно взяв рукоять домахи й зважив клинок на важкість. В очах хлопця засвітилась дитяча радість.

— Нічего сєбє, шашка! Можно — махнуть?

— Махни.

Шабля зі свистом розітнула повітря.

— Ну й рубіт!

— Подобається? — спитав Тютюнник.

— Очєнь!

— Максим її здобув у бою. Кубанський полк поліг, тисяча братчиків. Але й турка зубами гризли, поклали — до п’яти тисяч. За той бій йому Георгія дали… Приходь до нас в військо. У нас багато кубанців.

— Как же я прійду — мєня ж вот оні расстрєлять хотят!