Розділ «Книга перша Від Звенигори до Одеси»

Одесу взяли на початку квітня. Два тижні впертих боїв на підступах до міста проти сорокатисячної армії Антанти — проти греків, французів, англійців, поляків, білогвардійців! Якось Максиму довелося двічі рубатися в бою з польськими гусарами — під Березівкою і Сербкою. Як це робили колись його предки — запорожці! Воістину, шляхи господні несповідимі. Ніколи б не повірив три роки тому — що таке буде!

Казали, що в цих боях під Григор’євим було вбито двох коней! І отаман, і його п’ятнадцятитисячне військо — були хоробрі. З гиком і свистом шалені козацькі сотні григор’євців, Рудя й Тютюнника наганяли ще більшого страху на французів і греків. Які й без того не відзначались відвагою. Саму Одесу Антанта здала майже без бою. Її війська поспішно сіли на кораблі й відчалили, залишивши повні склади зброї, амуніції та продуктів. Більшовики кипіли від злості, що все те добро потрапило в руки не їм, а отаману, але вдіяти вже нічого не мали.

Григор'єв, хоч і невисокого зросту, тропіки сутулий, мав побите віспою обличчя, але був розумний і хитрий. У війну дослужився до прапорщика, нагороджений Георгіївським хрестом за хоробрість, отримав звання штабс-капітана. Отаман вмів умовити бійців йти в атаку, його любили козаки за простоту і шаленість. Показував власний приклад, влучно стріляв, був швидкий, енергійний. Ще більше григор'євці любили отамана за щедрість — той віддавав війську більшість трофеїв. Навіть більшовики змушені заявити: отаман має військовий талан! За взяття Херсона й Одеси комісари відзначили Григор'єва орденом Червоного Прапора — майже одночасно з Махном.

Як розповідав Тютюнник, ще в сімнадцятому Григор'єв зібрав з добровольців ударний український полк. Військовий секретар УНР Симон Петлюра за це присвоїв йому звання полковника. Двічі отаману віддавали наказ створити військо в Єлисаветграді. У вісімнадцятому йому вдалося зібрати більше ста дрібних повстанських загонів, з якими й тепер він бив Антанту, тільки пір'я летіло!

Григор’єв в’їхав в Одесу на позолоченому білому автомобілі від вокзалу по Пушкінській. Парад збирали на привокзальній площі — саме там, де в січні 1918-го загони «совєтів» разом з кримінальними групами Мішки Япончика розбили війська Центральної ради. Спочатку отаман хотів заїхати в місто на білому коні — але якраз підвернулось трофейне авто. Місцеві биндюжники розказали, що ще недавно воно возило французького генерала, але машину французи в поспіху забули на Фонтані.

Бруківку на Пушкінській застелили червоними килимами, натовп радісних людей кричав «віват!», дехто поривався цілувати отаману руки. Й так весь шлях — аж до готелю «Брістоль», до будинку, де колись жив Пушкін, а вслід за білим авто Григор’єв а вулицю заполонили козаки на низькорослих степових конях, у похідному спорядженні, з шаблями й карабінами за плечима, в кудлатих сірих папахах. Окремо виділялись Звенигородські сотні: відбірні драгунські коні, здобуті у червоних в Христинівці й Бобринській, з піками, притороченими до сідел, чорні кубанські бурки, смушеві шапки з червоними шликами.

Одеса раділа. Інтервенція в Одесі закінчилась! Ці незвичні в строю хлопці — все ж не буржуї-чужинці!

Григор’єв не на жарт загордився. Він вважав себе переможцем Франції, Греції, Британії разом узятих — переможців світу, й це дуже не сподобалось Тютюннику. Вслід за григор’євцями в Одесу тихо зайшли червоні. За кілька днів у місті запрацювали «рєвкоми». Лідери колишнього більшовицького підпілля Самуїл Зацхер, Борис Юзефович, Френкель, Ройтман, Мер — які з сімнадцятого воювали проти Центральної ради, Денікіна, інтервенції. Вчорашні вороги були союзниками проти іншого ворога — поки що спільного. Але вже нами розбитого.

Після розквашених степових баталій настало сите й відносно спокійне життя. Одеса запам’яталася Максиму не баченим раніше синім морем, хитромудрістю одеситів та смаглявими й битими на язик панянками. Місто вражало своєю строкатістю. Південні галасливі торговці на базарах, смачні в’ялені бички, пряні варені креветки, скажена тилігульська абрикосова самогонка. Вірмени, греки, турки, азербайджанці. Величезні двогорбі верблюди на Старосінній площі — і звідки вони тут взялися?

Одеса кипіла від люду і «гешефтів». Незважаючи на війну і часту заміну влади, місто торгувало, хтось заробляв на війні грубі гроші. На кожному кроці продавали амуніцію і консерви з розграбованих складів Антанти. Банди Япончика періодично грабували склади, бандитів розстрілювали за наказом Тютюнника. Й то теж — позавчорашні вороги, вчорашні «союзнички».

Якось Максим був присутній при цікавій розмові. Козаки зловили «блатних» Мішки Япончика, які грабували склад на «Канаві» — Деволанівському узвозі. Хотіли розстріляти на місці. Юрко Тютюнник з Максимом якраз проїжджали на штабній машині, й Юрко наказав зупинитись.

— Ану, хлопці, заждіть! — попросив григор’ївців, які вже зводили карабіни.

— Єнті гади вже третій склад граблять! — зло вишкірився веснянкуватий хорунжий.

На гострій бруківці узвозу сиділи четверо босяків, одягнені в дорогі виваляні в пилюці камізельки, з модними хустками на шиях. Та — босяки! По виразу очей й шрамах на виді було видко, що одіж вони взяли недавно.

— Етот піжон чуть нас нє пострєлял! — пожалівся Тютюннику швидкий хлопчина з коротко вистриженими скронями — остання одеська мода!

— Ну й правильно б зробив! — відповів Юрко. — Ти ж, придурок, заради ганчір’я життям ризикував… Хоча й підстрижений по-козацьки. Навіщо живеш, хлопче?

— Как ето — «навищо»?.. Ну, — живу!

— А ти чув, як козаки з Суворовим Одесу в турка брали?

— Чув кагда-то. Дєд про казаков рассказивал…

— То й в Одесі про козаків знають?