Розділ «Книга перша Від Звенигори до Одеси»

Семен Гризло недолюблював Тютюнника:

— Дуже він хитрий, як лис. Сухий, із води вийде. Хоча рубака добрий, і командир розумний. Тож і підчиняюсь.

Марко розповів Максиму, як Юрко ледь не розстріляв Семена в січні вісімнадцятого, скинувши його з кошового. Рудь у цей час воював з більшовиками в київському «Арсеналі». Поки Семен сидів у Звенигородській тюрмі, в місті підняла голову червона комуна.

— Знайшовся якийсь «таваріщ прєдрєвком „Богя“ Кац», який тут же проголосив «з’їзд рабочіх і крєстьян» у ремісничому училищі, — аж розхвилювався Марко, бо сам був у тих подіях учасником. — Але того ж дня з Вільхівця заїхала ватага з Антіном Шкільним, з Сидорами, в кожухах, начебто на базар, а тоді дістали з возів «гвинти» і ввірвались в училище. Стріляли в стелю, а Кац злякався і почав утікати. То Іван Рябенький, брат Софрона, догнав «Богю» аж на березі Тікича, там його й застрелили. Й кинули поруч дохлого собаку — мовляв, собаці й собача смерть.

Семена визволили з тюрми. Але Тютюнник виступив з вимогою заспокоїтись, не громити євреїв й так все повернув, що його наступного дня там же, на полі, перевибрали кошовим замість Семена. Це якраз було першого чи другого лютого. Каца наказав похоронити на кладовищі з музикою, щоб не дражнити більшовиків. Юрко амбітний і хитрий. Тож Семен його й не дуже любить…

Січень 1919 р.

Не бачив більше Максим і героя Звенигородського повстання Левка Шевченка. Після заступництва Василя Вишиваного Левка перевели з тюрми в Києві до німецької комендатури, а потім він начебто втік від німців. І скоро знов з'явився в Звенигородці. На Різдво Левка арештували за наказом нового повітового коменданта, й під час арешту він був застрелений вартою…

Розділ 23

Більшовики. Другий прихід

Лютий 1919 р.

Після приходу до влади Директорії Юрко збирався на південь, до отамана Григор’єва. Тільки-но повернувся з Києва — і їхав чи то за завданням Петлюри, чи то сам, не казав нікому.

Максим проводжав Тютюнника на станцію з охороною.

— Там збирається велика сила, Максиме, — стиха казав Юрко, їдучи з Рудем зблизька, стремено до стремена. — Мені будуть потрібні вірні люди. Якщо почуєш, що Григор’єв б’ється на боці червоних — не дивуйся, так треба. Спочатку зібрати масу…

— Ясно… А правду кажуть, що тебе збирався розстріляти Долгоруков?

— «Встать, кагда с табой разгавариваєт вєлікій расєйській князь»? Було.

— … А ти перемовився з розстрільною чотою, й вона перебила офіцерів?

— З тою розстрільною командою ми підняли повстання й захопили центр Києва. Правда.

— А що ти їм сказав?

— Я спитав: чи готові вони вмирати за «расєйського памєщіка Далгарукого»? Бо Петлюра вже під Києвом. Ну і таке інше… Слухай далі. Більшовики тут будуть скоро, так що ти не барися. Збирай людей, як про мене почуєш — відразу і їдь. В Олександрію або Єлисаветград, там мене знайдеш. Я думаю, за кілька тижнів про Тютюнника тобі кожен скаже… Зрозумів?

— Атож. Тобі дати з собою хлопців?