Розділ «Книга перша Від Звенигори до Одеси»

Але сам народ повстав, бо не витерпів знущання «кадєтів»! І його в цій жертві мав хтось очолити. Для того, щоб зупинити кривду й хоч трохи зменшити море крові… Такої сили більш не знайшлось в Україні. Тому це зробили ми!

… А гетьман програв, бо його правда була щербатою…

Розділ 21

Засухи. Дядько Олег

Рід Маламури перейшов по доччиній лінії в прізвище Засуха. Прадід Лавро Засуха — найстаріший, кого пам’ятали в роду Засух, воював з турками в останню війну. Як колись писав німець Фрідріх: «Кавалерія формується з людей, що звичні до служби. В Прусії — з поляків. В Австрії — в Богемії, гусари — в Угорщині, улани — в польських провінціях. У російській армії — з українців, донських і кубанських жителів — нащадків запорізьких козаків…»

Материн рід брав своє коріння від запорожців. Саме прізвище Засуха було ознакою прізвиськ, якими тоді славились братчики. Та й від діда, якого Ром ніколи не бачив, переказували стаpi легенди. Про запорожця Максима Маламуру, пораненого в Лівонському поході. Та ще про самого Максима, чи вже його сина, чи внука, прославленого в битві під Хотином.

Рід якийсь час жив досить заможно, але потім упав у злидні. Після смерті діда баба Стефа виховувала семеро дітей. Більш усього Роману було жаль дядька Олега. Наймолодший у сім’ї, Олег в дитинстві хворів, мав помітний горб. Але в молодості не переймався: добре грав у шахи, тягав величезну штангу. Горбань, скромняга, був баяністом у клубі — зараз то все одно, що популярність ді-джея — добре бився на кулаках, бо мав сильні, як у всіх горбанів, руки — і в селі його поважали.

Малий Роман жалів дядька. Той вчив його грати в шахи, битися навкулачки, особливо смачно їв хліб, намастивши його домашнім маслом, посипавши сіллю і запиваючи свіжим молоком з глека. Дядько Олег чи не єдиний в роду пам'ятав геройського предка, про якого чув ще від діда:

— Поїхали запорожці в Лівонію. І з ними був Максим Маламура. Воювали вони довго й геройськи, й ніхто не міг здолати козаків. З'являлись на своїх баских конях, блискучими шаблями й відважністю сіяли страх у лавах ворога. І вже здобули перемогу, як раптом у лютий мороз біля великого лівонського міста загинув отаман Самійло Кішка. Вмер козацькою смертю: в бою, з шаблею в руках. І кажуть, — притишеним голосом, таємниче нахилявся до малого дядько, — що не могли б вороги вбити Самійла Кішку, бо він був заговорений, характерник — а зрада була велика! Вбили отамана в спину. А Максим Маламура бився пліч-о-пліч, і за мить перед тим, як впав отаман, його вдарила куля, може, й націлена для самого Кішки…

Потім Максима довго везли додому, й він дуже поморозив ноги. Тож воювати після походу більше не міг, оженився на дівчині-красуні й заснував хутір Марійка.

Вже потім в історичних архівах Ром знайшов згадки про ту битву. В дядькових переказах Максим Маламура ходив з Самійлом Кішкою і в морські походи — коли отаман втік з полону. Двадцять шість літ був прикований до весел, а тоді вирізав екіпаж турків й захопив бойову галеру.

На турків ходили на «чайках»-однодеревках довжиною в двадцять і шириною в чотири метри, в кожній з яких вміщувалось шістдесят братчиків й шість гармат-фальконетів. Екіпаж чайки вистругував собі човен з дуба, смолив і конопатив його, шив вітрила — всього лише за сім днів.

Дядько розказував, як руси під командуванням Одоакра громили гальські провінції Риму. Як племена слов’ян, антів, полян, скіфів, вихідці з світлооких варягів змішались між собою й створили новий народ під назвою «роси». І як вони ще п’ятсот літ ходили на стругах-чайках в різні походи. При тому різниця в звичках залишалась ще довго. Поляни, наприклад, стриглись «під горшок», а роси брили голови наголо, залишали чуб на маківці. Саме такий чуб носив Святослав, а потім у росів чуб — як і чайки — перейняли запорожці. Ще в слов'ян була звичка вмиватись під струменем, а в росів — мити руки водою з миски.

Про все те дядько Олег розповідав цікаво та й запам'ятався малому Рому, як людина розважна, якраз на своєму місці. Вчився добре, вивчився на агронома, вирощував у садку здоровенні яблука й суниці, і його навіть пророкували на голову агрофірми.

Та підла доля розпорядилась інакше. Коли зовсім немічною стала баба Стефа, старші брати і сестри забрали її до міста. З’їхались з усіх усюд — з Черкас, Вінниці, Києва — з найкращими намірами, склалися і купили хату в Звенигородці.

Знайшли й роботу в «городському» радгоспі, де він, сільський горбань у коричневому, дитячого розміру шкільному «піджачку», так ніколи і не прижився. Ні разу більше Ром не чув у місті, щоб дядько грав на баяні, та й самої «музики» більше не бачив. І це Олег — перший баяніст на селі!

Розділ 22

Історія «таваріща прєдрєвкома»

Листопад 1918 р.

Восени Тютюнник запропонував Максиму посаду ад’ютанта. Рудь відмовився — волів і далі йти на бойові сотні. Ад’ютантом до Юрка пішов заводіяка Цвітковський.