Розділ «Сексодром»

— Стрибну сам, — сказав їм. Вони не заперечували. Чудові хлопці. І які доброзичливі: напинаючи зашморга, неодмінно запитують, чи не високо стояти, а вибивши з-під ніг стільця — чи не муляє в шию.

Хвилин п’ять я розминав занімілі кисті. Сонячний диск сховався за обрій. Було видно лише його верхівку, увінчану червоною хмарою-капелюхом. Ніколи не бачив такого красивого заходу сонця.

— Ну, годі, — сказала Янголятко-диявол, байдуже позирнувши на мене.

Я відповів їй спопеляючим поглядом і переліз через поруччя. Хвилину балансував над білою піною і, щосили відштовхнувшись, полетів униз. Помітив, що поринув там, де хотів — за пінним буруном, майже в площині гвинта.

Опинившись під водою, я, наче заворожений, дивився на чорний, ревучий гвинт. Здалося, що на лопатях теліпається шмаття. Непереборна сила тягнула мене під корму, гвинт наближався. Невже помилився? Я раптом збагнув, яке то шмаття… Не міг ворухнути ні рукою, ні ногою. Чи то було внаслідок жаху, що охопив мене, чи від хвиль у збуреннях… Коли до гвинта залишилось не більше трьох метрів, пінний бурун, що ореолом оточував гвинт, стиснув мене, наче лещатами і викинув далеко від корми. Я таки не помилився — хай йому біс! Але ця відцентрова сила добряче нам’яла мені боки.

Коли я вибрався на пісок, вся четвірка, все ще стоячи біля борту, дивилася вниз. Вони не відірвалися від води і тоді, коли я завів «Челенджера». Думали, певне, що я Іхтіандр. І, звісно, помилялися. Ім’я Іхтіандр було ні при чому. Це тепер мало назву: «Помста розлюченого зомбі, який щойно воскрес».

До пірсу відстань була таки добряча, і я встиг набрати швидкість кілометрів шістдесят перед тим, як відчинив дверцята і вистрибнув — дяка богові, втрапивши в пісок. «Челенджер» торпедою вилетів на пірс і, як мені здалося, пролетівши кілька метрів у повітрі, зі страшенним гуркотом врізався в рубку. Гуркіт був таким сильним, що в мене на мить заклало вуха. «Челенджер» мав повний бак палива. Рубку охопило полум’я, його жовтий язик злизав постаті на кормі. Одна, як мені здалося, полетіла за борт, а три інших заметалися по палубі, палаючи, наче сірники.

Після першого вибуху почало гриміти, наче стріляла скорострільна гармата. Вибухи йшли один за одним. Над яхтою здійнялася схожа на ядерний гриб жовта хмара. В повітрі стояв несамовитий дух «Марини».

Я підвівся з піднесеними догори руками і загорлав:

— Ось вам за Боба! Банзай!

Я горлав бозна-що, погрожуючи палаючій яхті кулаками і, нарешті, виконав танок тріумфу дикуна з острова Бора-Бора. Танок був досить коротким для вияву повного тріумфу, але задовгим, щоб залишитись живим.

— Егей! — погукав мене хтось.

Я пізнав би цей голос і серед артилерійської канонади. То був мелодійний голос Янголятка. Вона стояла позад мене, похитуючись, в пошматованій обгорілій одежі. Вода стікала з мокрого волосся. В руці виблискував пістолет, націлений мені в живіт.

Я менше за все волів мати кулю в животі, втім, як і в іншому місці. Та в животі — особливо, тому вмить підніс руки. Вона, хитаючись, зробила крок і впала обличчям униз. Я позадкував. Відійшовши на добрячу відстань і впевнившись, що Янголятко не ворушиться, повернувся і помчав до міста.

Вулиця підіймалася вгору. Жовта хмара позаду вже розрослася на півнеба. Мабуть, яхта по самі вінця була набита контейнерами з «Мариною». Хмару повільно відносило в бік міста. Жовтий туман-газ був трохи важчим за повітря, тому хмара повільно осідала вниз і дво-триметровим шаром просувалася за мною. За кілька хвилин я вже не бачив ні лівого, ні правого її країв. Клоччя туману затримувалось у дворах і завулках, та основна маса повільно й невблаганно просувалася до центру. Якщо вітер не зміниться, через годину в місті почнеться справжній содом.

Я повернув у провулок, що міг вивести на центральну вулицю міста. В провулку було темно, хоч в око стрель, і я вже вирішив, що всі небезпеки позаду, та, як виявилося, зарано. Вже наближаючись до його кінця, помітив позаду автомобіль. Автомобіль, як автомобіль. Його фари тремтіли, нишпорячи по стінах сірих мовчазних будинків. Я збочив на тротуар, та метрів за тридцять автомобіль повторив мій маневр. І помчав тротуаром, ухопивши мене променями фар, наче зайця на полюванні.

Я кинувся в якийсь під’їзд, що, на щастя, виявився поряд. Автомобіль, викресавши об стіну сніп іскор, промчав мимо. Це було не надто схоже на п’яного психа за кермом, зате схоже на атракціон «Полювання на Стіва».

За кермом, без усякого сумніву, сиділа дівчина з білявими кучерями нижче пліч. Здається, навіть встиг помітити посмішку на її обличчі. Схоже, моє любе «янголятко-дияволятко» ожило і не відмовилося від наміру відправити мене на той світ. Дивна дівчина: все робить із посмішкою. Якби вдалося, вона, певна річ, із насолодою четвертувала б мене і, закопчуючи кожну чверть на повільному вогні, вмирала б зі сміху.

Я стер піт із чола. І щосили дременув до яскраво освітленого бульвару. Озирнувшись через плече, помітив, що, на жаль, розіграна лише перша частина атракціону. Автомобіль зробив бойовий розворот, увімкнув дальнє світло і, гримкочучи зім’ятим крилом, помчав за мною, як мисливський гончак за дичиною.

Зізнаюся: біганина наввипередки з автомобілями не є моєю улюбленою розвагою. Хоч би трапився якийсь камінь, щоб метнути в нього! Та дзуськи — провулок вимощено гладеньким асфальтом.