Розділ «Монстр»

— Що ж це, хай тобі біс, — кип’ятився Прищ. — Що ти маєш на увазі?

— Нічого. Тут така глушина, що може бути все що завгодно…

Вони всі враз замовкли і втупилися в темну стіну лісу, що зараз вже здавалася зовсім чорною. І раптом, наче по команді, схопили тіло Касіуса Клея — Прищ під пахви, а Азіат з Шатлом за ноги, і потягли ближче до вогнища.

— Хай йому біс, я не можу на це дивитися, — Прищ зняв куртку і накрив нею обличчя Касіуса.

Тепер на землі лежала мертва людина, просто мертва людина, бо не було видно її скаліченої шиї.

— Розпаліть велике багаття, — наказав Прищ. — Якнайбільше — вогню боїться все живе. Треба дочекатися ранку і мерщій тікати звідси.

— А якщо щось неживе… — пробурмотів Азіат.

— Та що ти маєш на увазі, дідько б тебе роздер? — невдоволено сказав Прищ.

Азіат промовчав.

Вони кидали в багаття гілки, поки вогонь не запалав, яскраво освітлюючи все навкруги.

М’ясо, яке вони смажили, давно згоріло, розповсюджуючи нестерпний сморід, та на це вже ніхто не зважав, їх обличчя були сірими. Можливо, від того, що зійшов місяць і до жовтого світла багаття додалося ще і його біле.

Розділ 13

Азіат прокинувся від того, що кожен його нерв, відчуваючи небезпеку, дзвенів наче перетягнуті струни. Озирнувся. Прищ куняв, опустивши голову на груди. Шатл спав, прихилившись до дерева. Дивно, вони заснули, хоча спати зовсім не збиралися. Азіат крутив головою в усі боки, не розуміючи, що це його розбудило. Погляд упав на тіло, прикрите курткою, і він згадав, що Касіуса вбито і що їх переслідує щось жахливе. Це було схоже на кошмарний сон. Може, і справді сон?

Він встав і зробив кілька кроків до тіла, став на коліна і обережно підняв куртку. Касіус лежав на животі і дивився йому в очі, жахливо посміхаючись. Так, все було саме так. Значить, йому це не приверзлося. Якась потвора убила Касіуса.

Багаття майже згасло. Треба підкинути хмизу. Азіат підняв гілку. Вона тріснула, примусивши його здригнутися. Шпурнув гілку у вогонь. Полум’я весело застрибало на сухому листі, вселяючи в Азіата надію. Він пішов углиб лісу, лавіруючи між кущами і збираючи хмиз. Час від часу він озирався на багаття — вирішив, що не буде заглиблюватися далі, ніж сягає світло.

Оберемок був ще дуже малий, а він уже дійшов до місця, де починалася стіна темряви. Напружив зір, сподіваючись щось роздивитися, але марно.

Краще повернутися. Але хмизу дуже мало. Треба кинути його у багаття, розбудити когось і йти збирати ще, бо вогонь незабаром погасне.

Азіат кинув погляд через плече. А він вже відійшов досить далеко. Йому стало моторошно. Азіат, не зводячи погляду зі стіни дерев, повільно позадкував до вогнища. Від тріску кожної сухої гілки під ногами він здригався всім тілом, наче від пострілу. Зосередивши увагу на лісовій хащі, Азіат не помітив, як наштовхнувся на Прища. Серце в грудях гупнуло, наче величезний молот.

— Га, що!? — підхопився Прищ, вихоплюючи пістолет.

— Не горлай так, — присів поряд, тримаючись за серце, Азіат. — Треба ще назбирати хмизу, бо багаття погасне. — Азіат шпурнув свій оберемок у вогонь.