Розділ «Чорна акула в червоній воді»

— Будь ласка. Я тебе чекала раніше. Тобі ж дали не так багато за те, що випустив кишки тому типові.

— Ні, небагато. Десять років, а потім додали ще.

— То чому ж ти не розповів нічого на суді?

— Вони погрожували, що почеплять на мене вбивство шофера — я залишив там достатньо відбитків пальців, убивство метрдотеля — його бачили зі мною останнім.

А потім вони раптом замовкли. Тому що обоє подумали про ту жінку, котра була причиною стількох роздорів і котра тепер була мертва. Ніхто з них не подав виду, але кожен був упевнений, що інший подумав про те ж саме.

Милка перша порушила ніякову тишу:

— А ти красунчик, як і раніше, — вона витерла мокрі щоки рушником, — і зовсім не змінився.

— Я змінився. І ти змінилась. Але в кращий бік. А ти заміжня?

— Так, мій чоловік капітан першого рангу Штерн командує «Акулою» — ядерним підводним човном. У нього квартира в Севастополі. Але він зараз у поході. А ти в тюрмі, сподіваюсь, не став гомиком?

— Здається, ні. А як поживає твій чоловік? Його не лякає твій експресивний характер?

— Він дивиться на мої витівки крізь пальці, а я — жінка гаряча.

Милка сіла на диван, взяла келих коньяку і випила одним духом. Від цього руху її халат розіпнувся. Вона запнула його, здається, одразу, а може, й ні, блиснувши очима в бік Кощія. В її погляді був чи то виклик, чи то насмішка.

— А що було робити? Ти б зраджував мені з тією, якби…

— Якби вона була жива, — закінчив за неї Кощій. — Ну добре, то справа минула. Ну, так будемо розважатися? — він потягнувся до неї.

— Постривай, — Милка налила повний келих коньяку. — Пий. Тепер все буде добре, все зміниться. Ми поїдемо звідси, подалі від всіх спогадів і від цих людей, котрі не залишають тебе у спокої.

Вона сіла йому на коліна, він обійняв її. Їхні тіла переплелися й покотилися по ліжку. Келих із дзвоном упав на підлогу.

… Ранок був дощовим і холодним. Чорна хмара насувалася з моря, щоб полити місто і розсипатися на сотню білих пухнастих хмаринок. За вікном розхитувалися дерева і тролейбусні дроти, а дощ барабанив у стіну, наче шріт. Потоки води лилися по запітнілому склу.

Милка в халаті кольору кави, під яким нічого не було, збирала на підлозі скалки від розбитого келиха. Кощій, загорнувшись у простирадло, ніби в хітон, лежав на дивані і палив цигарку за цигаркою.

Раптом, наче згадавши щось, витер долонею скло — пустир, німий і похмурий, зазирнув до кімнати.

Кощій дістав чергову цигарку. Припалив від недопалка і щиглем послав його в масивного дерев’яного ідола, що висів над диваном на стіні. Недопалок поцілив ідолові в лоба і, розсипаючись феєрверком іскор, упав на килим.