Розділ «Чорна акула в червоній воді»

— Не зовсім.

— А з Алісою не матимеш і такого.

— Подивимося. Якби ми тільки залишилися з нею наодинці, що-небудь придумав би, — звісно, це було лише дурне нахваляння, і я нічого такого не мав на думці. Милка мовчала, мабуть, цілу годину, я трохи не заснув. А потім сказала:

— Запросто. Хочеш, прослідкуємо за нею, коли вона заходитиме в ліфт? Ти увійдеш слідом, а я вимкну рубильника. Коли на тому тижні зламався ліфт в Алісиному під'зді, Петрова з 8-«Б» сиділа в ньому цілу годину, поки не приїхали ліфтери. Зробимо вигляд, що ідемо до неї. Підстережемо Алісу, ти зайдеш, а я залишусь. Години тобі вистачить?

Я був би закінченим віслюком, якби не помітив її єхидного погляду. Але просто віслюком був напевне — бо не міг поступитися цій дурепі.

2.09.75 р.

Це трапилося. Ми стояли в металевому ящику півтора на півтора. Ліфт зупинився між поверхами. На сходах було дуже тихо. Вона посміхнулася і сказала:

— Не щастить.

Я стояв і ковтав слину. Вона була нижчою за мене на цілу голову.

Побачивши, мабуть, щось дивне в моєму погляді, замовкла. Я зробив крок до неї. Вона відступила до стіни, притиснувши до грудей портфеля. Наче щит. Мабуть, я здіймався над нею, як каланча. Відчув, як застукотіло в скронях, стало важко дихати. Як зникає все навколо. Вона впустила портфеля. І, здається, цей переляк підштовхнув мене — я взяв її за руку. Рука була м'яка і тепла, як чорний кіт на підвіконні у спекотний день. Ліфт поїхав. Коли я вийшов, то думав, що пройшла вже ціла година. Позирнув на годинник — трохи більше п'яти хвилин. Милка, що чекала біля під'їзду, з дивною усмішкою позирнула на мене і промовчала.

Весь наступний день я чекав виклику до директора. Але, схоже, Аліса нікому нічого не сказала.

Останнім був урок фізики. Аліса роздавала зошити. В моєму лежав акуратний листок паперу. Каліграфічним почерком було написано: «Я знаю, хто написав ті дві записки. Хочу поговорити з тобою. Буду чекати через півгодини після закінчення уроків у кабінеті фізики».

… У школі було порожньо і тихо. Я зупинився в дверях. Ряди амперметрів і фізичних маятників застигли, наче боввани, і разом зі мною і Ньютоном у білій перуці на стіні чекали, що вона скаже. Аліса посміхнулася і мовила, що рада мене бачити.

— Сідай, — підсунула стілець. Я сів і відчув солодкий запах парфумів. Моїх улюблених. Я тепер неабиякий знавець в цій галузі і не сплутаю їх з будь-якими іншими.

Вона сказала, що я погано вчуся. І я, здається, досить грубо відповів, що мою увагу відвертає її врода.

— Чи ти не це хотів від мене почути?

— Звісно, не це.

Аліса довго мовчала, потім, сказала тихо, майже прошепотіла: — Мені вже 22. Для тебе я вже стара. Зрозумій. У нас з тобою нічого не може бути. Я не хочу, аби ти страждав. Коли ви… — вона хотіла сказати: «Коли виростеш», але, мабуть, подумала, що це образить мене, і виправилася.

— Через пару років ти будеш згадувати про це з усмішкою. Коли тобі буде стільки ж, скільки зараз мені, я буду старою жінкою. У мене маленька донька, і я ставлюся до тебе так, як і до неї, і до інших дітей.

Я відчув, що по моїй щоці повзе сльоза. Цього ще не вистачало. Вона погладила мене рукою по голові і мимохіть стерла сльозу.