Розділ «Частина перша»

Сльози Дмитрія капали на гроб Іоанна IV, як було не повірити, що плаче син колишнього правителя московської держави?!

Потім Дмитрій віддалився у царські покої, та дзвони гриміли, за висловом присутніх єзуїтів, від них можна було оглухнути.

На площу в супроводі знатних осіб вийшов князь Бєльський. Люди звідусіль бігли до Лобного місця, чекали, що скаже цей близький до царя вельможа.

— У Кремлі істинний син царя Івана Васильовича! На доказ того цілую хрест!

Події розвивалися так бурхливо, що Левко з козаками не встигали за ними прослідити. Зупинилися вони на посольському дворі, де розмістили і поляків, Дмитрій повідомив, що поляків він триматиме, доки зійде на престол, багатьом наказав уже повертатися назад. Колишня царська сотня розпалася сама по собі — охороняли царевича тепер московські стрільці. Ляхи виїздити додому не хотіли, у місті ж чинили бешкети, приставали до жінок. Частину таки видворили з Москви, ляхи виявляли тим велике невдоволення.

Козаки заздрили їм, бо Острозький своїх не відпускав; найвпливовіший з опозиції князь хотів знати про московські справи Лжедмитрія з перших рук.

Царем самозванець ще не став, на престол його мав возвести патріарх. Ми його уже бачили при урочистому в'їзді Дмитрія до Москви, рязанського архієпископа Ігнатія, грека за походженням, котрий перший з московських ієрархів визнав самозванця царем. Владика сподобався Дмитрію веселим норовом, поблажливістю до себе та інших, віротерпимістю і схильністю до західних звичаїв. Владика Іпатій зовсім не був аскетом, людина південного темпераменту, він, як і царевич, полюбляв чарівну стать.

Іпатія возвели в патріархи через чотири дні після в'їзду Дмитрія до Москви. Він одразу послав в єпархії патріаршу грамоту про нового царя. Вимагав молитися за нього та його матір, щоб господь возвисив царську десницю над латинством та бусурманами.

Дмитрій розумів, що у його делікатному становищі зізнання патріарха замало. Утвердити нового царя на троні могло лише визнання інокині Марфи, котра знаходилась на засланні у пустині за Череповцем. Скаже вона, що Дмитрій її син, і все стане на свої місця.

Це підтверджували події, які почалися з першого дня перебування Дмитрія в Москві. Князь Василь Шуйський ще за життя царя Бориса проголосив московському люду, що царевича вбито, а видає себе за нього монах-розстрига Гришка Отреп'єв. Князь не повторив того, коли на Лобному місці Пушкін і Плещеев читали «царську грамоту», але тепер, коли самозванець із жменькою поляків захопив Москву, князь через своїх людей став таємно проголошувати, що новий цар насправді самозванець. Шуйського, родового дворянина, можна зрозуміти. Доки не знищили Годунових, він мовчав, а тепер якийсь самозванець заважав йому сісти на престол.

— Окаянний Гришка уже зрадив православ'ю, — кричали люди Шуйського на вулицях і площах, — його прислав Сигизмунд і польська шляхта, в них угода — викоріняти православну віру, розорити наші церкви, будувати замість них костели!

Басманов довідався про розголос, що пішов по Москві, Шуйського схопили і віддали на суд собору. Усі, навіть простолюд, визнали князя винним і голосували за його страту. Князя уже вивели на плаху[139], він сказав, що помирав за віру і народ християнський, як прискакав царський гонець з рішенням про помилування. Це вразило людей, бо на соборі сам цар вів дізнання з таким блиском і переконаністю, що дивував присутніх.

Шуйського з двома братами вислали в Галицькі пригороди, його маєток забрали в казну. Та не встигли довести Шуйських до місця заслання, як одразу ж повернули в Москву, віддавши маєтки і боярство.

Тим, як побачимо далі, новий цар прирече себе на смерть.

Дмитрій, тепер уже цар, вводить нове придворне звання великого мечника і одразу посилає його носія, князя Михайла Скопіна-Шуйського у святу пустинь за царицею Марфою.

З багатьох уст чув молодий Розтопча, що цар ревно віддався державній діяльності. Щодня бував на державній раді, дивував думних людей умінням вирішувати державні справи, над якими досвідчені мужі ламали голови. Він дорікав їх у неуцтві, обіцяв послати в науку до чужих країн, наказав оголосити люду, що сам двічі на тиждень прийматиме від черні супліки. Любив говорити, що добром можна взяти більше, ніж злом, він сплатив людям гроші, які брались ще при Івані Грозному, подвоїв служилим жалування, підтвердив старі пільги духовенству. Дмитрій узяв під захист селян, особливо холопів[140], котрі в голодні роки втекли від своїх поміщиків.

У Москві подешевіло на базарах. Та й рік видався урожайним.

Папа Павло V пильно стежив за новим московським царем. Прислав йому вітальну грамоту, нагадав, що він, Дмитрій, уже прийняв католицьку віру. Про нього папа писав польському королеві, єпископу Мацієвському, Юрію Мнішеку, просив не випускати московського царя з поля зору. «Зверни усі помисли свої, усе розуміння твоє, — закликав останнього, — на велику справу слави божої, на порятунок ближніх, щоб московіти приєднались до римської церкви».

Цар дозволив єзуїтам Черніковському та Славицькому проводити католицьку службу, він листується з папою, але мало що обіцяє. Хоч і не відмовляв ні в чому — у Польщі живе його наречена.

Дмитрій чекає Марину, хоч гарненьких жінок своєю увагою не обходить. Михайло Молчанов, спеціальний довірений царя, доставляє їх за гроші до царевої лазні, приходили туди навіть монашки. Не обійшов цар увагою і Ксенію Годунову, те стало відомо навіть Марині.