Розділ «Частина перша»

Король просив, щоб самозванцеві допоміг і краківський єпископ Бернард Мацієвський, родич Юрія Мнішека, а також таємно зняв оплату на королівську казну зі своїх самбірських маєтностей, щоб допомогти тим самозванцеві зібрати ратне[88] ополчення.

За це Лжедмитрій під присягою пообіцяв передати Короні Смоленськ і Сіверську землю, гарантував вічне об'єднання московської і польської держав, будівництво костелів, обіцяв допустити в Москву єзуїтів та інше католицьке духовенство, а також сприяти Сигизмундові в придбанні шведської корони.

Згадані умови таємно утримувалися під замком у королівського секретаря Болі. Про царевича король написав лише канцлеру і коронному гетьману Замойському. Канцлер Замойський поставився до лжецаревича негативно, сказав, що не вірить у його царське походження і був проти допомоги без згоди сейму.

На Подолі

Кучний і гомінкий Поділ, що заліз під зривище Верхнього міста, у вилучину Дніпра та його притоки Почайни, доходив до самої пристані. Був він другим після Верхнього міста житловим районом Києва, а по кількості ремісників та чорноробів переважав усі. Забудований здебільшого дерев'яними спорудами, а над ними здіймалися величаві громади храмів та різних громадських споруд зі шпилями, вони уже простояли віки і стоятимуть до великої пожежі 1614 року. Виділявся поміж усього того Борисоглібський монастир, той, що при ньому діяла відома на усе покордоння Богоявленська школа. Поблизу Житнього ринку майже під Замковою горою зводились кам'яні гамазеї[89] братів Лозків, київського підчашого та мозирського маршалка, це крім тих маєтностей, що мали вони на Куренівці. У саму зелень виярку між горою і гамазеями залізла благенька садиба надвірного козака київського воєводи Тимка Таранухи та його нечисленного роду — дружини Лешки та годованця Левка Розтопчі. Загублений у старому садові будиночок, повітка, де стояли коні та хоронилося різне збіжжя, скирта сіна під самими гамазеями — ото і все, що мали господарі двору.

Кілька років тому в сусідньому будинку, що коло гамазеїв, Лешка вперше побачила нову дружину Стефана Лозки, тридцятирічну красуню Лизавету Гулевичівну, років на двадцять молодшу від її чоловіка. Лозка називав її на польський лад — Галшка, і по всьому видно, дуже любив. Енергійна, невтомна, вона одразу взялась господарювати на землях чоловіка, що під садами та городиною у гирлі Почайни, бігала на Житній ринок, де торгували їхнім товаром. Дари своїх садів та левад багаті сусіди відправляли цілими обозами до Варшави та у московські краї. Лише від того мали вони щорічний прибуток до тридцяти тисяч злотих.

На овочевий сезон Гулевичівна з чоловіком та малолітнім сином навіть поселялися у просторому будинку коло гамазеїв, тут усе було поруч. Жінки-сусідки довго приглядалися одна до одної, а потім заприятелювали. Лешка перша помітила в говірці нової господині знайомі волинські інтонації.

— Як почула вас, то одразу зрозуміла, що ви своя людина.

— Дійсно своя. Родом із Затурців, що поблизу Володимира. Хоч дитинство пройшло здебільшого в Луцьку. Дід мій, владика Феодосій, єпископ луцький і острозький, своїм коштом відновив у Луцьку церкву Дмитрія, вона і донині належить нам...

Землячки подружили, хоч Лешка знайомством не зловживала. Подружнє життя Гулевичівни склалося невдало. Може, з-за того і пішла за мозирського маршалка, щоб він захистив її від нападок колишнього тестя, всемогутнього уніатського митрополита Потія.

— У нас в Затурцях та Воютині багато родичів, їжджу до них відводити душу. А тут майже ніяких знайомств. Та й хворіє Стефан, уже з паличкою ходить.

Обоє жили Михайликом, малолітнім сином-одинаком.

Разом з іншими подільськими молодицями Лешка кілька літ робила на левадах Лозки, а як упала на крижі, заходилася ткати килими, ще покійна мати тому навчила.

Сусідкам було не по собі, коли не бачились день-два. Більше приходила до Гулевичів Лешка, простодушна і компанійська, вона легко заходила у розмову навіть з незнайомими людьми, жінки згадували Луцьк, Володимир, Торчин і те їх ріднило.

Галшка не раз розповідала їй про першого свого чоловіка Христофора Потія, сина митрополита, а особливо про чоловікового брата, той твердив, що Галшка отруїла Христофора.

— Недобрі вони люди, Потії, лиху славу зажили! Особливо батечко їхній Іпатій, в мирі Адам.

Гулевичівна і до шлюбу була небідна: мала три села під Києвом — Батиєве, Пукове та Високове, а тепер їй додалися замок з фільварком у Кошові, село Монастирищина в Київському воєводстві та чимало орних земель.

Та це не заважало їй ставати за прилавок на Житньому базарі, спілкуватися з численними перекупками, котрі продавали її товар, і приятелювати з Лешкою.

— Я маю тут ще брата. Та й саму прив'язало до київських країв.

Але за рідним краєм вона сумувала, тільки зійшлися — і про Волинь.