Розділ «Частина перша»

Пан Гирак мав гонор, а коли по-чесному, то пора уже забувати сідло. Ледве вибрався на ґанок, навіть кості боліли.

Хмельницький уже в покоях — побачив біля конов'язі його вороного, одного такого на увесь Чигирин. І двоє козаків на подвір'ї з Суботова.

— Чекайте на мене! — наказав пахолкам, повертаючи до вхідних дверей.

У жондовім залі, як пан староста називав свій кабінет, коло Яна Даниловича двоє знайомих каштелянові радців, підстароста Хмельницький і ще декілька. Ян Данилович, пещений сивоусий князь, дивився на підлеглих зверхньо, легко впадав у гнів, лише з Хмельницьким говорив без пихи, одне одного знали вони уже кілька десятиліть.

Говорили про царевича Дмитрія, котрий навесні гостював у чигиринського старости.

— Нині царевич у Кракові. Кажуть, що перейшов у нашу віру. А нунцій Рангоні визнав його царевичем. І король приймав...

Забачивши каштеляна, князь Данилович перейшов до справи. Виявляється, з Кракова прибув королівській гонець, від нього й коронні новини.

— Маємо знову гамувати козаків, — князь уже звертався до каштеляна. — Його королівська моць невдоволений, що ми знову пропустили зрадців у Дике поле. Нащо й твердь стоїть на Замковій горі, коли ми не здатні перетяти шлях зграї обідранців!

Каштелян скрушно хитав головою, а сам згадував красуню наречену, котра так пасуватиме до його хай не молодої, та гінкої постаті. О, Єзус Марія!

Суботів

Михайло Хмельницький невдоволено покусував верхню губу, виїжджаючи на підвищення перед Суботовим. Підійшли жнива, на хуторі повно господарських справ, а йому знову в похід. Та ще такий далекий: вигадали ж ляшеньки ставити реєстровий заслін проти втікачів з волості коло самих порогів!

З гори окинув поглядом Суботів по обидва боки глибоченної западини, що вела до Тясмина, невдоволення потроху розходилось. Його хутір як добрий фільварк[84], бачений на Львівщині, де всього доволі. Повні загони худоби, це крім тої, що на випасах; на току ще минулорічні невимолочені скирти збіжжя, його земля і цього року обіцяла добрий врожай.

Міг би мати й більше, та хто її, пустуючу землю, оброблятиме?!

— Нечипоре, то що за люди? — запитав козака, показуючи на той бік яру, де за містком збилося півдесятка підвід.

— Мабуть, наші. А і справді, чого б їм там стояти?

Коло обох рядів хаток ні душі — всі на волі або на левадах коло Тясмину. Ой як невчасний цей похід!

Намір їхати до підвід зник, повернув перед самим спуском до яру праворуч, до свого укріпленого дворища, що займало вершину чималого притясминського горба. Хутір — уже описуваний будинок з численними службами, обнесеними дубовим частокіллям, повис над самою річкою, як фортеця, такий горішок голими руками не взяти! Багато доклав, щоб зробити хутір неприступним, але не даром! Ще б отам, перед спуском до яру, поставити церкву, на зразок канівської, з верхніми бійницями[85]. Не для одної молитви, у такій твердині від орди татар вистоїш!

Назустріч батькові біг до воріт хлопчак, либонь, уже підліток, он який вигнав. Пора хлопцеві до науки, хоч домашнього учителя, та де його візьмеш у цій глушині?! Подумував віддати Богданка у братську школу до Києва, та про неї лише говорять. Пан староста радить до колегіуму на Львівщині, де починав у нього службу.

Хлопчак у полотняному, як і всі сільські діти, і підстрижений під казанок. Підняв над собою — ого, ледве зміг. Як камінчик!

— Чого б ти хотів, козаче? — дістав йому медяника, купленого в чигиринської перекупки.