Розділ «Частина перша»

При царському дворі панна Марина матиме право тримати латинських духівників та влаштовувати свою богослужбу. Цар, уже поєднаний з католицькою вірою, має повести свою державу в єдину віру з римсько-католицькою церквою.

Якщо царевич Дмитрій не сяде на трон за рік, Марина може стати вільною.

12 червня 1604 року царевич додатково пообіцяв Мнішеку віддати у вічне володіння Смоленське і Сіверське князівства. А так як половина Смоленської і шість міст Сіверської земель мали відійти до польської корони заради дружби з королем, царевич мусив дати Мнішеку компенсацію на сусідніх московських землях.

Одержавши письмову угоду, сандомирський воєвода почав збирати грошові пожертви на московський похід.

Папі римському царевич теж відповів. Подякував за увагу до нього і запевнив святого отця, що буде вірним християнству апостольському престолу.

Про прийняття католицизму в листі мови не було.

Потій у Києві

Громіздка закрита карета у супроводі сотні озброєних гайдуків перевалила через ветхий місток на Либеді і покотила вниз до Дніпра, в об'їзд міста. Обіруч пробігали мальовничі зелені підвищення київського передмістя, блиснув поміж зелені хрест якоїсь церкви, карета з довгим шлейфом гайдуків, що розтягнувся, досягла берега ріки, покотила натоптаною дорогою спершу вбік Подолу та, не доїжджаючи до Печерська, круто повернула видолинком до Видубецького монастиря, що на північній терасі гори Звіринець (так називали її чомусь ще з часів київської Русі).

Це швидше фортеця, укріплений замок, ніж свята обитель. Колись родовий монастир Всеволода Ярославовича, за літописом тут був перевіз на лівий берег, від нього лишився острів неподалік правого берега з руїнами укріпленого двору. Десь ще тоді, в часи заснування Київської держави, побудували тут Михайлівську церкву, та її зруйнували половці. Церкву згодом відбудували, поставили і ці височенні підпорні стіни збоку Дніпра, вони разом з масивними виїзними воротами у товстому мурі, що оперізував монастир, зробили його майже неприступним.

Попід стінами карета покотила глибокою зеленою вилучиною вгору до брами. Їх помітили з підмурівку ще напроти Михайлівської церкви, карета ще підіймалась нагору, а ворота уже відкрили. Видно, що чекали.

Біля церковного виду приміщення, де знаходились трапезна[94] і келії, з карети з'явився довгий аскетичного[95] виду монах у чорному, мав він за шість десятків. Всі, хто вийшов для зустрічі, схилились у побожному поклоні.

Монах аскетичного виду перехрестився, повернувшись до Михайлівської церкви, і попрямував за настоятелем до будинку зі шпилями під зеленою горою, що нависала над монастирською терасою.

У Видубецький монастир приїхав київський уніатський митрополит Іпатій Потій.

Від кінця обідньої молитви його високопреосвященство приймав духовенство та світських людей уніатського віросповідання, що потягнулися з міста до Видубецького монастиря. Свої візки і карети приїжджі лишали коло в'їзних воріт, там стояла постійна варта. Дбайливо доглянутою стежкою, обсадженою квітами, до бокових дверей будинку зі шпилями люди простували опасливо, крутий норов митрополита знали всі.

Як митрополит, Потій мав тут постійну опочивальню з п'яти кімнат. В одній, найбільшій, вікнами до Михайлівської церкви, він і приймав відвідувачів. Їх виявилось немало, особливо радців і лавників магістрату та інших установ, урядовці майже всі перейшли в унію, хоч київський воєвода був противником того.

Потій відкрито виявляв своє невдоволення станом справ київської уніатської церкви. А відтак і жителями міста, навіть своїми прихильниками. Четвертий рік числився він київським митрополитом, а в місті був кілька разів, та й жив за його стінами, у Видубецькому монастирі, який вважався його резиденцією. З Печерською лаврою нічого у нього не виходило, хоч мав за прихильника самого короля, древня Софія числилась його кафедральним собором теж лише на папері.

— Слухаю тебе, сину мій, — говорив кожному відвідувачу після рукоприкладання. — Що зробив ти для торжества віри нашої і подолання схизми?

Придивлявся до кожного, бо справжніх прихильників мав небагато. Митрополит відкинув навіть тих, з ким починав, включаючи владику Терлецького, вважав, що усі вони хилі духом і бездіяльні. Єдиний, хто став його опорою і, можливо, спадкоємцем, був той одержимий з Володимира Іосафат Кунцевич, тому й тримав його поблизу себе, на Білій Русі. А в Києві достойного не знаходив.

Після минулорічного краківського сейму, на ньому схизма таки домоглася, щоб Печерська лавра лишилася за православними, він ще продовжував надіятись. Особливо порадувала митрополита смерть Христофора Родивіла, великого литовського гетьмана, однодумця князя Острозького. Гетьман багато допомагав князеві Василю-Костянтину у сеймовій боротьбі проти унії. Родивіл, віленський воєвода, був і покровителем Віленського православного братства. Після його смерті вплив князя Острозького на короля наполовину впаде, і Печерську архімандрію він таки одвоює!

— Особливо дбайте, щоб не виникло у Києві братство. Бо тоді простолюдин візьме владу над вірою, а тут, на покордонні, розбещена козацька кров бурхає у кожного, і осилити схизму нам буде важко!..