Розділ «ІІІ Сім любовей»

Юрко приїхав наприкінці весни. Сказав, перш ніж остаточно вгризтися в екзамени, хоче пару днів дома розслабитися, до того ж взимку забув одного підручника, то зара забере. Федора дивилася на доладну, пружну поставу сина й раділа — до армії Юрко був худющий, аж світився, а тепер вилюднів, не такий сором’язливий, як колись, за словом у кишеню не лізе, як казала та ж Настя: «Гуморний став у тебе синок». При згадці про шебуршну, з мухами чи й тарганами в голові сусідку Федора спершу було нахмурилася, а потім вирішила, що таки розкаже синові про той неїн дурний прихід і ще дурнішу пропозицію. Справді, посміються та й усе. І сказала за вечерею.

Юрко посміхнувся — зневажливо-іронічно, сказав, що б ніколи не подумав, що Настя колись щось до нього мала. Як підростав, сміялася все, що над книжками нидіє, замість того, щоб за дівчатами бігати. І взагалі над наукою сміялася. Гульки, скільки пам’ятає, були в голові. Старший син, казали, не од Вені.

Одним словом, мати Федора остаточно заспокоїлася. За вечерею батько і Юрко перекинули по чарочці-другій. Мати аж здивувалася, подумала: «Хоч би в тих студентах пияком ни став, усяке розказують про ту братію».

Юрій похвалив молодшого брата Мишка за те, що взявся за розум, готується поступати в технікум. Сестру Маринку, що, мов кошеня, підластилася, по голові погладив. Обох менших він, уважай, виглядів, виняньчив, доки батьки в колгоспі затято працювали — мама на полі, тато — на фермі. Спитав, чи від Ольги не було листів, як там, ще заміж не вийшла? Мати — та нє, кавалєр, казала, новий, як приїжджала бульбу садити.

— Я їй — скіко то мона, а вона — доки ни найду своє щістє. А тут Вітько з Козлищ зновика прийшов, та затєто бульбу помагав садити. А сам соловейки з очей випускає, як на Олюню нашу подивиться. Я й кажу — отямся, дівко, от тобі пара, на руках носитиме. А вона ж: «Хочете, мамо, щоби в село вернулася? Нізащо». То забирай, кажу, Вітьку до себе в місто, обоє будите штукатурити, ни велика манація, навчиться, хлопець до роботи беручкий. Сміється, зараза, хай сам здогадається до мине приїхати. Ну, провів до автобуса разом з нами, за руку тримав, мо’ що і вийде, я ни проти. Отакі то діла, Юрчику-мурчику. Знаю, що ти ни женишся, поки своєї учоби ни скінчиш, то хай би вже Олька виходила шмидше[71], онуків хочу побачити.

«Вже бачите», — ледь не сказав.

Як скінчили вечеряти, Юрій вийшов надвір. В обличчя війнула вечірня прохолода. За Бригадєровою річкою, в полі, гули трактори — там і ввечері тривали меліоративні роботи. Змінитися мало все довкола Загорян.

«Пройдуся», — подумав.

Спустився городом до лужка, якого ж, певне, скоро з’їсть меліорація. Прохолода приємно остуджувала голову. Десь за спиною зазвучала на повен голос музика і пісня. Здається, на сербській — хтось ввімкнув радіолу — змінилося село. І раптом заграла, загриміла інша музика — тоді, того вечора, три з половиною роки тому, як його проводжали в армію. Він також вибрався, вирвався з людського юрмиська, що пило, веселилося, сміялося, танцювало, співало, аби побути наодинці з самим собою, з тишею осіннього вечора, далеким силуетом лісу на темно-синьому обрії, із зорями, котрі блукали вгорі. Подумав, що зорі бачитиме й там, на майбутній службі, але вони будуть інакші, чужіші. Ніби й не надовго розлучався — всього на два роки, а щось раптом защеміло в грудях, замлоїло, довколишній простір став тулитися до нього, а потім кудись відбігати.

Вже як перетнув рівчака, за городом почув за спиною чиїсь кроки. Хто б це пішов за ним? На проводжальному вечорі було серед гостей кілька колишніх однокласників і однокласниць, а от його дівчини, тої єдиної, що сидить поруч за столом, що проводжає по-особливому, що обіцяє ждати, як у тій пісні, дві зими й два літа, у нього не було. Колись прийшла й мовби розчинилася в повітрі, в часові дитяча закоханість, подобалася одна однокласниця, Любка Віртусьова, та в неї був хлопець, що вже вернувся з армії. Жаль за «своєю дівчиною» якщо й був, то легенький, мов подмух ледь відчутного вітерця. Ще все попереду, все попереду…

Хто ж вирушив за ним? Він спинився, з темряви виріс жіночий силует. Сусідка Настя?.. Чого б їй іти за ним…

— Не бійся, то я, — почув стишений, трохи чогось мовби зворохоблений голос. — Що, прогулятися рішив, з рідним болотом попрощатися? — і тихенько засміялася.

Спинилася вже зовсім поруч, чув її важке, засапане дихання, неначе пробігла хтозна яку відстань, відчував жар, який пашить з її тіла, й дедалі ближче й сильніше.

Раптом обняла, припала, затулила собою весь вечір, весь світ.

— Не пручайся, — почув шепіт. — Хоч в останній вечір зроблю тебе чоловіком, а то підеш до війська нечіпаним і нецілованим. Таким і служити тяжче…

Губи її були зовсім поруч, руки вже під його сорочкою. Не гарячі, а чогось холодні. Мов у зими позичені.

— А Веня?

— Що Веня? У Вені стакан у жмені. Нагльокався вже, от-от мордяку в тарілку встромить. Хоч стати чоловіком? Хочеш, хочеш, я вже чуствую…

Настя скинула кофтину, жбурнула на пахучу траву й потягнула на неї за собою і Юрка.

Вона таки зробила того вечора його чоловіком — взяла раз, і другий, вміло, шепочучи брутальні слова. Юрій знав про її гулящість, недобру славу, сусід Дмитро, на два роки старший, хвалився, що мав неї прямо у її клуні, та в нього й на думку ніколи не спало мати її, скористатися слабкістю цієї жінки. Котру знав з раннього дитинства, на очах якої виріс.