Розділ «ІІІ Сім любовей»

Зрадів, що бабі не призналася, кого бачила у вікні сьогоднішнього світанку.

Мучило ще більше — що ж вона подумала? Може, що не раз вже приходив за нею підглядати? Що може зло зробити…

Що ж він ото натворив…

Через два дні таки відважився, зайшов до лікарні. Став коло порога сестринської винувато.

Почув чужий холодний голос:

— Ви до кого? До лікаря чи Івана Антоновича?

— Я…

Затнувся, важко дихав. А тоді таки видавив:

— Прости, я не хотів… Не хотів нічого поганого… Тільки подивився. — І збрехав. — Тільки раз… Я більше не буду… Прости…

Тамара одвернулася. Мовчала. Він стояв, тупцяв на місці теж мовчки. Врешті вона сказала, що їй треба йти, давати хворим ліки, що зла на нього не тримає, але просить більше не приходити і взагалі до неї не наближатися.

Левко покірно вийшов. Виконав її волю. Пекло в горлі, мов би з’їв щось гостре чи простудився. Хотілося ще раз напитися, та стримався. Не знав, як далі жити, але жити мусив.

Через місяць вирішив піти в сусіднє село, посвататися до Нілки. Видно, то його доля. Дівчина вона, видко, добра, якось житимуть. Обоє однакові, їм і бути разом.

Навідався до тітки Ярини, щоб розпитати, де живе Ніла. Тітка на нього вже не сердилася, невдовзі після його пиятики відчитала мораль, він сказав, що, може, й женяться. Тепер, як видно, настав час. Та коли спитав про Нілу, почув, що вона вийшла заміж. Так, так, не дивуйся, небоже, за вдівця вийшла, у котрого жінка при родах умерла. То була п’єта дитина, ну старшому вже скоро й до армії, а найменшеньке, бач, без мами одразу зосталося.

— Нілка й пуйшла за нього. Уже й сама груба, буде восінню, каже, спільне дитєтко, — сказала тітка Ярина.

Левко вертався додому. Навпроти лікарні спинився. Зайти ще раз? Не простить. Та й нема у нього слів, щоб переконати. Хіба вбити і себе, і неї… Здригнувся од такої думки.

«Вже ліпше прийти увечері, як не буде никого, й напитися ліків, щоб потім віддати кінці», — подумав.

І зрозумів — не зробить і так. Поїде кудись, світ заочі. Чи готуватиметься, щоб, як закінчить технікум, поступити в зооветеринарний інститут. Ветеринара в колгоспі якраз не хватає. А з тваринами йому ліпше, ніж із людьми. Поїде кудись за направленням.

«Господи, як же жити? Як же жити без неї? — подумав. — Як виправдатися за те, що хотів дівчину сплячу побачити, що не стримався й дивився, що…»

23. Вибраний

Настя Лапцьова, або ще Крукова, бо звали її батька Лапцем (Лаптем), і Круком за похмуру натуру, виросла веселою, трохи шалапутною дівчиною. Ще малою — була останньою в сім’ї дитиною, мати вродила пізно — разом з батьками переїхала з хутора. Поселилися на краю вулиці для хутірських переселенців. Тяга до хлопців у Настуні, як звала її мати Люда, була з самого дитинства, ще підлітком набула слави гулящої, й казали, що вечорами Настуню можна швидше найти під корчем[67], ніж удома. Заміж Настя ніби й не збиралася, бо минали роки, а вона тільки заводила собі кавалерів і з легкістю давала їм одкоша. Та одного разу приблукав до оселі Лапців-Круків хлопець з далекого села Крилець і сказав, що хоче побачити дівчину, про яку йому його родич розказував, що перед тим у Загорянах побував. Мовляв, і файна, і весела, одним словом, вогонь. І він хоче той вогонь запалити й погрітися коло нього.