Розділ «ІІІ Сім любовей»

— То що ж, для мене тільки така сама каліка й годиться? Ну, дякую…

— Левочку! — зойкнула мати.

— Та я жи ничого такого злецького… Як ліпше хотіла… — дєдина Ярина опустила очі. Підвелася. Сказала, що має йти додому.

Коли мати провела сестру, то, вернувшись, стала гладити Левка, як маленького, по голові.

— Ни хоч, сину, то й ни тре…

Та на другий день Дмитра[65] Левко таки з якоїсь дивної впертості пішов до родичів. І побачив ту дівчину, Неонілу, Нілочку, як її називали. Була явно молодша, кофтина майже приховувала горба, а те, що кульгава, Левко побачив, уже як проводжати вийшла. Вона майже мовчала, і взагалі скидалася на заляканого звірка. Левко намагався щось говорити, навіть жартувати. Та до голови лізли слова «обоє рябоє» і чуте десь речення «Зібралися каліки, дурні недоріки». Спиняв себе, гнав ті думки, говорив знову, а слова вперто лізли до голови. Того дня він вперше в житті напився.

Чим більше пив, тим ставав говіркішим. Сказав, чого прийшов. Тітка Ярина хоче посватати його до цієї дівчини, що ж, він згоден, а чому б ні? Вони обоє однаково нещасні. Якось уже дадуть собі раду. Чом би й ні… Їм тільки вдвох і жити… Левко налив собі в склянку самогонки, випив залпом і став наливати ще.

— Ни тре, Левочку, — тітка Ярина взяла його за руку. — Ни тре…

— Що не тре? — Левко стукнув кулаком по столі.

— Пити тобі ни мона…

— А то що, Бозя насвариться? — Левко повернув голову до ікони на стіні, обіч столу. — Чого він таким мене створив, ваш Бог? Чого ж?

— Він не тико мій, а й твій, нибоже, — сказала дєдина Ярина. — Ми не можемо знати, чого він так задумав… Нихто ни ввійде в Боже сокровеннє…

— Авжеж, одному красу і щастя, а другому — горб. Носи мій дарунок на здоровлє. Тішся, горбатий Леве…

— Йди до доми, Левочку…

— Ну й піду, а завтра прямиком і свататися…

Левко підвівся, вибрався з-за стола. Похитуючись, дійшов до дверей. Схопився за одвірок. Озирнувся і побачив, що Неоніла теж вибирається з-за стола.

Вона провела його на вулицю. Помітно шкутильгала. На воротах Левко почув її тихий голос.

— Я згодна за тебе вийти замуж. Ти… Ти тико ни бий мене, як тато маму били… Мо’ тоді в нас і дітки вдатні получаться…

Левко глянув на горбату, як і він, дівчину, що, здавалося, от-от заплаче, і раптом відчув, що тверезіє. Стає геть-геть тверезим. Як чисте незапотіле скельце. Хміль мовби миттєво вивітрився й відлетів кудись. Може, он за ті високі тополі. Йому стало нестерпно соромно.

— Пробач, — пробурмотів і рушив додому.