Розділ «ІІІ Сім любовей»

— Ти чо? Оцапів? — Колька сплюнув. — Втюрився чи що, у цю хвойду?

Левко ще раз штовхнув нахабника.

— Ну, бляха, горбатий, — казав Колька. — Врізати б тобі, так же каліка… Тьху!

І пішов. Левко — до своєї хати.

Довго не міг заснути. Було образливо за дівчину, бо був певен — вона не така, як каже цей паскудник. Вона чиста і… схожа на пташку. Левко простяг руку перед собою і заплющив очі. Враз йому здалося, що він чує шурхіт крил і на простягнуту руку сідає маленька пташка. Подумав — то Тамара, яка стала пташкою. Боявся розплющити очі, довго так тримав руку перед собою.

Він захистить цю пташку.

Він…

Наступного ранку хотів знову побачити, як вона вмивається, і чогось боявся. Дивився крізь вікно. Вона, похлюпавши на обличчя, перш ніж вернутися до оселі, раптом… Раптом озирнулася, обвела поглядом довкола. Мовби чогось чи когось шукала.

Невже шукала його?..

Шукала його!

Левкові захотілося вибігти надвір, заспівати, затанцювати од щастя.

Він зрозумів, що закохався. Нехай. Ніхто йому цього не заборонить. Його кохання, його почуття йому належать.

Як і перше, виходив уранці надвір, щоб побачити, як вона умивається. Часом заходив до баби Ганьки — просто, щоб по-сусідськи перекинутися словом, щось почути з сільських новин. Та знав, що в сусідній кімнаті їхню мову слухає Тамара, і від того солодко завмирало серце. Іноді вона виходила й собі вставляла якесь слівце. Мова її звучала для Левка, як музика, незалежно від того, про що вона говорила. Настала осінь, він назбирав грибів і заніс дівчині. Вона подякувала і запросила його на смаженину. Як радісно було дивитися, як його солодко-гірке кохання їсть смажені гриби.

Через тижнів два, в неділю прийшла до них дєдина Ярина. І Левко почув, як вони розмовляють з мамою Ликеркою.

— Та вже пора твому Левкові й женитися, — сказала Ярина. — Скоро старим парубком стане.

— Та хіба я проти? — почув, як по цих словах мама голосно зітхнула. — Та хто ж на такого полакомиться… Оно бачу, як на сусіцьку квартиранку, у баби Ганьки живе, заглядає, бідаха… Та то ж дівка, як дзвіночок, хіба ж піде за такого, як мій Левко…

— Бачила кралю… Скоро теї дівки зувсім без спудниць ходитимуть… А тая йде й дуписько своє на продажу виставляє… А ще медичеська систра… Ох-хо-хо… — Вже тихіше: — Ни, вона йому пара. Оно в наших родичів із Мочинців тоже нещасна дівчина є…Тоже з горбом, тико меншим, али ще й накульгує, бо їдна нога трохи коротша… Но на лиці ничо… Тоже страдає… Тоби їх і поєднати…

— Левка з тою?..

— А чом би й нє? Дивися, двоє зийшлеся, обоє з ганджем, то й порозумілися б… Оно я їх з матір’ю запрошу на празник[64], попрошу на нич лишєтися, а ранечком на другий день ви-те з Левком і прийдіте… Або хай сам Левко забіжить… Ну й познакомлю… Може, й складеться між ними…

Левко чув їхню розмову. Не витерпів, увірвався в кімнату.