Розділ «ІІІ Сім любовей»

— Ти ж той, Чорнику, рости швидше. Я тобі кілограмчиків пару припишу, але щоб до другого разу виправився…

Доярки й телятниці поблажливо підсміювалися над його дивацтвами, але ставилися набагато тепліше, по-жіночому жаліли. Він почувався тут своїм, людиною, яка може і вміє робити щось корисне. Таки поступив на заочне навчання в зооветеринарний технікум. Мав стати бухгалтером. Та коли йому запропонували нарешті працювати помічником бухгалтера — відмовився. І надалі хотів більше часу проводити на фермі. Часом брав до рук лопату чи вила, викидав гній, і деякі доярки чи телятниці зловживали такою допомогою. Зрештою, вони зрозуміли, що горбатим Левком (Горбатим Пацюком позаочі) можна помикати, що ніякий він не начальник, а такий собі каліка-поштурхач, і користувалися цим. А йому було байдуже, йому навіть подобалося таке жіноче (бо на фермі працювали переважно жінки) ставлення. Часом посміювалися й питали, коли вже він жениться.

На те Левко якось сказав:

— Як найду принцесу, що полюбить горбатого дурня, — і сам перший засміявся.

До дівчат Левко ставився, як до вищих, майже неземних істот. Але ще школярем зрозумів, що істоти ці люблять вродливих, дужих, бажано ще й високих, які вміють жартувати і лестити тим же дівчатам. Він же був не тільки горбатим, а й низькорослим, з не вельми симпатичним, вилицюватим лицем, надто довгими руками. Горба свого Левко ненавидів і часом уявляв, як він бере сокиру і стесує якимсь дивом цей проклятий горбисько. Чим більше виростав, тим гостріше розумів, що йому судилася довіку самотина. Він змирився з цим, але десь на самому денці душі, в закутку його серця, жила надія на диво. Диво, що його хтось таки полюбить таким, яким він є, що він колись матиме сина або дочку, а ще ліпше і сина, і дочку, а потім і внуків, як усі люди. Що якась, звісно, не принцеса, а звичайна дівчина, зуміє оцінити його добре серце, те тепло, яке волів би віддавати не тваринам, а людям. Втім, він і так ставився до людей, що були поруч, — батьків, братів і сестер, сусідів, тих, що трудилися на фермі, — незлобиво, приязно, хоч іноді хвиля заздрощів до цих нормальних, здорових людей заливала з головою і тоді на мить-другу темніло в очах і до серця підступав згусток непояснимої злоби.

У школі Левко пережив кілька таємних закоханостей в однокласниць, одна з них, Пербусьова Любка, навіть часом дозволяла носити їй портфель, але дружила вона з Вітьком Мищаком, на клас старшим, міцним хлопцем, що до того ж добре грав у ручний м’яч і мав юнацький розряд зі штовхання ядра. На фермі з молодих йому подобалася Катька, але й та мала хлопця й хвалилася, який він дужий і майстровитий. Все ж іскорка надії в Левковій душі вперто тліла. Він любив ходити в кіно і дивитися на веселих, щасливих дівчат, що вміли своєю любов’ю робити щасливими хлопців.

Дивлячись на них, Левко дедалі більше поринав у світ фантазій. Він знав, як звати не тільки персонажів, а й акторок, і особливо подобалися Людмила Гурченко і Надія Румянцева, коли показували «Карнавальну ніч» і «Дівчата», він з контори колгоспу дзвонив у інші села, а потім їздив туди (одного разу підмовив колгоспного шофера, який заодно підвіз свою дівчину), дивився і раз навіть йшов додому пішки мало не півночі. Потім полюбив Ларису Голубкіну в «Гусарській баладі» й ледь не вмер, коли побачив Бріджит Бардо в картині «Бабетта йде на війну». Ще були менш відомі акторки й персонажі. А одного разу він побачив у документальному фільмі, який крутили перед художнім, дівчину, котра приміряла плаття, і вона заполонила Левкову уяву надовго.

Та все ж він був селянським дитям, й, прокидаючись серед ночі, казав собі, що все це химери, безмовно кричав у нічний простір, що він же живий, живий, живий, хоч і з горбом, хоч нещасний каліка. І чекав, чекав, чекав, нестерпно і в той же час терпеливо, мов спраглий дощ, чекав дива свого, єдиного, дива з див.

І диво сталося, точніше, половина дива.

У ті часи в Загорянах ще була дільнична лікарня. А в лікарні, що розташувалася в колишній, ще царській волосній управі і колишній плебанії[63], було двоє лікарів (по штату належало троє), четверо медсестер і старий фельдшер Іван Антонович, котрого в селі називали поштиво «дохтуром» за його високу кваліфікацію, три санітарки й дві прибиральниці. Медсестри, як правило, в селі довго не затримувалися, приїжджали за направленням по закінченню медучилища, відпрацьовували три роки і вирушали шукати ліпшої долі, ніж життя в поліському селі. Лиш одна, яку звали Марія, вийшла заміж за місцевого, то лишилася в селі, обзавелася й дітьми.

Молоденькі медсестри наймали в селі комірне, себто квартири, яке їм оплачувала держава. Тож коли приїхала чергова медсестра, вона, замельдувавшись до головного лікаря й оформившись на роботу, поцікавилася, де житиме. Лікар порекомендував їй санітарку тітку Танаску, котра знала всіх і вся в селі й, звісно, хто міг надати комірне. Танаска подумала й рішуче сказала до медсестри Тамари:

— Ходімо.

Дорогою вона пояснила, що дівчині пощастило, бо веде неї до баби Гані, котра живе сама, дома, в неї, правда, ни вельми завидна, али до лікарні зувсім недалечко, в домі дві хати, то буде де жити, поки заміж вийде. Тамара посміхнулася, бо виходити заміж поки що не збиралася, у неї були свої плани.

Баба Ганя, невисока, спрацьована, зі слідами колишньої вроди й жвавості, Тамарі сподобалася. У невеличкій кімнаті, відведеній їй, було хоч майже порожньо — ліжко, стіл і маленька шафочка — зате чисто, приємно пахло травою і явно лікувальними квітами — визначила квартирантка своїм медсестринським нюхом. До лікарні було справді недалеко — метрів триста-чотириста, подвір’я зелене, баба Ганя, привітна, не вельми охоча до балачок, за вділені пару рублів згодилася готувати сніданки й вечері, одним словом, тут можна було прожити й цілих три роки принуки, як називали в селі направлення. Так Тамара почала мешкати в хаті на межі Млинища й іншого сільського кутка — Чинбарів.

Левка вона побачила наступного ранку. Якраз вмивалася, коли почула тихий, трохи писклявий голос:

— Доброго ранку.

Озирнулася. Біля тину стояв хлопець, невродливий, з не вельми приємним обличчям, до того ж з правим плечем вищим за ліве.

— Доброго ранку.

— Ви, певно, наша нова сусідка?

— Напевне, — сказала Тамара. — Я медсестра, квартируватиму тут.