Розділ «ІІІ Сім любовей»

— Ждала, що ви-те поцілуєте, дєдьку Зенько, — пустотливо проказала Софійка.

Зустрілася раптом з його темно-сірими очима, і страшна та солодка водночас думка обпекла неї: «Ми обоє пропали».

У справедливості цієї думки вона невдовзі переконалася.

Наступного дня Зенько запросив їх обох на вечірку з нагоди повернення з війська. Обох. Ще й наголосив, що зійдеться рідня, а він їх, як теперика рідних, запрошує. Коли вже почали збиратися, Тоня раптом сказала:

— Може, тобі ни тре було б іти?

— Чого нє? Він же обох запрошував…

— Ну, дивися…

Отака розмова.

— Я таки піду, — сказала Софійка.

— Дивися, — повторила Тоня з притиском.

Вперше вони йшли вулицею мовчки, мов чужі. Софійка зайшла за сестрину спину, ступила в її сліди, подумала: «Бідна Тоня, що ж вона почула? Вухами чи серцем?»

На вечірці Зенькова мати сказала до гостей:

— А то ж Тонічка, наша будуча невісточка.

І до Тоні:

— Ни стидайся, доцю, тож усі те знають. І Маруся-поштарка казала, кіко-то пісьом поносила. Я й ни проти. То ж золота дівонька. Як то матір покійну доглядала, сестру зростила. Ліпшої невістки й ни угадаєш. Хоч до нас — приймемо, а захоче синок в приймаки — тоже не перечитиму. Місця у вас, слава Богу, й на дві сим’ї хватить.

Зенько мовчав. Ніби язик одморозило. Схопив шмат курки, став гризти. Якось аж люто. Мовби та курка була його ворогом…

Певно, й гості відчули цю незручність, двозначність, бо Віра, сестра Зенькової матері, запропонувала:

— Мо’ пісню вже пора заспівати?

Після вечірки Зенько їх проводжав, жартував, мовби нічого й не трапилося. І Тоня намагалася жартувати.

Софійка сказала біля хати: