Розділ «ІІ Родичі»

Погладив по голові, як маленьку, і до губ сам припав — вперше міцно-міцно. Аж задихнулася.

— Я живим зостануся. — І повеселіло. — Обіцяю тобі головний весільний танець. На нашім весіллі. Тільки дочекайся.

— Я дочекаюся.

— Як можна буде — навідуватимусь, — пообіцяв.

Навідувався. У сорок третім тричі, не криючись, до села приходив. Раз і в хату зайшов, свято було, Спаса, то й за стіл сів. Вперше побачила, як чарку в руках тримає. Був уже обвітрений, мовби інший, і Гандзя подумала: «Боже, яким то буде через рік, через два і скільки ще чекати?»

Чекання тривало чотири з половиною роки, щоб потім стати чимось іншим, чому вона придумувала назву й не могла придумати.

У сорок четвертім прийшли другі совєти. Та перед тим прийшов він — на другий день після Громниць, з маленьким букетиком пролісків. Зима того року видалася теплою, от і назбирав у лісі ранніх провісників весни. І приніс. Гандзю зворушив цей вчинок, їй нестерпно захотілося опинитися в його обіймах — не на хвилю-дві, й щоб поцілунок був не таким, як при цій зустрічі. Випросила таки кохання своє, велике — у Бога, у сонця, у вітру, у тих руж, що коло хати посадила.

За ті роки двічі засилали до неї старостів — Прокіп, далекий їхній родич з іншого села, який пам’ятав її ще маленькою, й той же Гнат, Гнатисько. Як перестрів на вулиці й сказав, що пришле, вона сумно і в’їдливо:

— Нащо присилати, прийди так, я тобі диньки[47] ни пошкодую.

Усе одно прислав. Ну, щодо Гната тато ніц не сказав, знав про того, як гультяя і розбишаку, що ни в одній бійці кулаками розмахував, та ще й з приходом червоних партизан записався до них, а як «другі совєти» затим утвердили свою владу, то в «стрибки»[48] подався, котрі за повстанцями ганялися, а, отже, міг і сам з кулею поцілуватися. А от за Прокопа наслухалася — хазяїн добрий, чоловік розважливий, чого ждеш, хіба не знаєш, що з Тихими зробили?

І правда, Семенових батьків вивезли на поселення до Сибіру. І Наум, і Мотрунка були непомітними, тихше води, нижче трави, женилися старим парубком і старою дівкою, а синів, бач, повивчали — старший десь у місті, аж у Львові, інженером був, а молодший, Семен, став би вчителем, якби не війна, бо мав за плечима й гімназію, і курс учительського інституту.

Семенко спитав тоді:

— Завтра до лісу прийдеш?

Прийшла, з рядюжкою, безсоромниця, мовби хмиз чи листя збирати (серед літа!), а насправді знала — нащо бере. Кохаючись, потаємно собі дитину бажала — нихай, будь-що буде, душу гризе передчуття нидобре, коло довкруг лісових хлопців звужується, облава, кажуть, за облавою…

Тихий, несміливий на обійми Семенко виявився палким у коханні, мовби на руках ніс неї з тою рядюжкою аж до неба!.. Ще були три схожі зустрічі…

Восени сорок сьомого та ж Катька, у якої двоюрідний брат був у повстанцях, принесла і вручила їй маленьку трубочку, складену з липової кори. У трубочці знайшла невеличкого листа-записку: «Ганнусю, рідна! Вибач, що не можу попрощатися, за рішенням командування йдемо за кордон. Не хотів би йти, та мушу вивести свою сотню. Може, й зустрінемось колись. Виходь заміж. Прости, що не приніс щастя. Міцно цілую. С.».

Сиділа, мов одерев’яніла. За кордон? Як же то? Назовсім? Виходь заміж? Як же вийде ни за нього?

Ходила кілька днів, мов у воду опущена. Розлука, тепер надовго, а може, й назовсім, роз’їдала душу й здавалося часом, як хтось розпилює груди й виймає серце. Та подумала — може ж, типерка хоть живим останеться, бо вже двічі раненим був, бо натремтілася за нього, бо… Бо він був неїною другою половинкою…

А десь через тиждень потому, як получила те послання, що типер могла й серед ночі напам’ять прочитати, прошептати, побачила коло хати Гната. Пройшов, потім вернувся, постояв і далі поваландався. Спершу подумала: «Мало чого й куди чоловікові тре йти». А потому щось тенькнуло всередині, а за тим запекло на хвилю в грудях. Ой, неспроста тут Гнатисько з’явився… Та нихай, сказала собі, коханий далеко, може, вже й границю з сотнею своєю перейшов…

Наступного вечора вийшла за город — гуску шукати, ни вернулася додом їдна, шукала і ни знайшла, може, таки приблукає. Назад верталася, раптом у садку силует темний побачила. Хто б то і чого треба? Повагалася й сміливо пішла до темного чоловіка.