Розділ «ІІ Родичі»

Наступної ночі й почула Гандзя якийсь шурхіт, потім тихий стукіт у вікно.

І голос тихий, найрідніший голос у світі:

— Відчини, Ганнусю…

— Двері незамкнуті, заходь, — тремтячи сказала, як і веліли.

У темряві побачила, як зводиться Гнат з лавки, як стають обидва коло дверей — справа і зліва. Затулила рукою рота, щоб не закричати. Затим брязкіт клямки, стишений, тупіт у сінях і двері до хати розчиняються. Різко спалахує світло — ліхтарик — і оглушливо гримить постріл.

Ліхтарик падає на землю, лунає пронизливий крик Микитки:

— Не стріляйте! Я його вбив!

Як Семен, а то таки він був, підняв ліхтарика, побачили на долівці Гната у крові, з діркою в лобі. Микитка почав щось гарячково, збиваючись, пояснювати, а тоді спохопився:

— Ви собі той… ну, говоріте, чи що… А я мушу бігти до сільсовєта… Тико ни задержуйтися, бо мо’ стрілянину почули, там же діжурать, і стрибки, і чєсом з району… То прибіжать ще. Ти, Ганю, поясни, що й до чого…

Семен хтів було його затримати, та Ганя сказала:

— Хай іде, зара справді поясню…

Ще Микитка попросив, аби Семен стрельнув йому нижче лівого плеча, тильки ни в серце. Семен знизав плечима і вистрілив. Микитка застогнав, затис рану рукою, а правою вистрілив з автомата в одвірок. Тоді побіг й вони почули постріли надворі.

— Бідний чоловік, — сказав Семен.

Гандзя впала, як вискочив Микитка, Семенові в обійми, у солодкому маренні, напівпритомна, тулилася, обціловувала чоловіка, який пахнув махоркою (невже палити Семен почав?), лісом і ще чимось невідомим. І шептала, що йому справді треба йти, що Микитка хоть і здався на неї, і його виручив, що вона ще багато чого може сказати, та часу нема, хай іде…

— Давай вдень стрінемось на Циганковому хуторі, — сказав Семен, — тоді й розкажеш більше… Згода?

— Ага. — І щасливо: — Я знала, що ти прийдеш. Якби не Микита… Ой, Семеночку…

Провела за поріг, обнялися ще раз, і коханий розтав у темряві.

А потім прибігла ціла зграя. «Стрибки» їхні, і міліціянт сільський, і лейтенант з району. Гандзя підтвердила те, що вже знали від Микитки, — постукав у вікно, вона сказала те, що веліли сказати. Вони стали пообіч дверей, Гнат осліпив прийшлого світлом ліхтарика, та той встиг вистрілити, а потім ще раз, і кинувся у двері.

— Я тоже стріляв, оно кулі в одвірку, — сказав Микитка. — І біг за ним.

— Добре, — сказав лейтенант. — Виносьте тіло. Догрався, ідіот.