Розділ «ІІ Родичі»

— А чом би нє? — Катька сяйнула усмішкою. — То Ганя наша підростає, як тая квіточка серед лужка.

— Гандзя, отже? Ганнусенька…

Ось хто назвав неї Гандзею — цей зовсім незавидний хлопець. Чий же він? Чого вона ни знає? Певно, з другого кутка… Та ще й до Гандзі додав отак — Ганнусенька…

— Я Ганька, — не знати чого сердито сказала вона.

— Гандзя краще, — усмішка в нього справді була сором’язливою. — Ну, а мене звичайним Семеном звати. Правда, кажуть, що на честь праведника Семена Верхотурського назвали. Тільки ж і до праведника мені далеко, і на верхотури навряд чи судилося дістатися…

Дивно якось говорив цей хлопець. Удягнутий у благеньке чорне пальтечко. Губа трохи випнута — чи не заяча? Потупцяв коло них трохи та й відійшов. Ні хоча б півжарту, а й півсловечка. Тико й спитав, як звати…

Ганя-Гандзя не стрималася, сама спитала в Катерини:

— Хто то? Щось я його раніше ни бачила…

— А ти й ни могла побачити. То з другого кутка, там, де панський палац був, збоку живе. Тихих синок. Все по учобі — то раніше в гімназії в місті, в типерка — в Луцьку самому, в гинституті якомусь на вчителя вивчається, ци що. Дивно, як ото на прадьонки заглєнув…

Он як… Хлопець з тих, що в пани пруться? З виду та одежі не скажеш. Чого ж підходив? Просто так?

І тут до голови прийшла химерна думка — підходив тому, щоб неї Гандзею, більше того — Ганнусею назвати.

Тепер Ганя почала чекати, коли ж то прадьонки скінчаться. Хлопці й дівчата розходилися по парах. До Гані підійшов Гнат, один із заводіїв на вечорницях-прадьонках, теж, здається, з того самого кутка, що й Семен.

— Пуйшле, чи що, молоденька? Проведу уже, щоб вовчики ни вкрали.

Ганя повела очима. Семен кудись зник. Отже, вона — Ганнуся, а проводжати гинчу подався, вчительок задрипаний…

Йшла, сердито щось одказувала до проводжальника на його жарти. Скрипів під чобітками сніг. Десь у вишині світили зорі, такі самі холодні, як цей вечір. І вона сказала, що холодно, в ноги зимно та до хати — юрк. До сінешніх дверей притулилася, подумала: «І чого б то мині переживати? Ни нашого поля ягода та й з виду, як опеньок засушений. Пройде…»

Не пройшло. Вдруге побачила Семена того на гаївках, на другий день Паски. У тому самому пальті — весна ж, ци й не має другого?

Підійшов і…

— Похристосуємось чи що, Ганнусенько?

— Ми ни коло церкви…

— Ну, тепер цілий тиждень можна, як людину вперше побачиш після Великодня.