Розділ «ІІ Родичі»

Наштовхнулася на Гната.

— Чого тобі в нас тре? Красти в нас нима чого.

— Є, — сказав зі смішком. — Є. Найдорогоцінніший скарб. Сам прийде.

— Ти що, Семена піджидаєш? — від здогадки їй аж весело зробилося. — Так даремно ноги й очі мориш. Він уже за границею.

— Ну? І ни попрощався? Ци попрощався й на прощаннє крепко обійняв?

Смішок його був противним. Засвербіли руки. Очиська, що світилися в темряві, видряпала б.

— Ни твоє діло, попрощався ци нє. Тико далеко вже звідси. Ни дуждешся.

— Ой чи…

Раптом схопив лаписьками, притиснув, відчула гнилий подих з рота.

— Пусти! Закричу!

— Кричи. Може, почує коханок. А мині того й треба.

І ще більше притяг до себе.

Зашептав-засвистів:

— Гратися і критися ни буду, бандерівська підстилко. Жду його і не я їден. Так то.

І далі хрипло і зло:

— Я ж із твоїм Семенком, щитай, виріс. Через дві хати жили. Знаю його, як облупленого. Вар’ят він. Тихий, а вар’ят. Як на щось западеться, то вже навіки. На Україну свою запався, то вже ни оддерти. І на тибе запався до смерти. Мусить він вернутися, чуєш, мусить! Ганзя, ха! Ганзя і Вкраїна! Топай до хати. І щоб з хати — нє-нє. І никому ни слова, що ми ждемо, якщо в Сибєр ни хочеш загриміти. Бандпособніцу в два щоти пришиємо. Ну? Зникай. І мовчок. Рота на замок.

Радість і відчай одхопили Гандзю, коли верталася до доми. Відчай і радість. Вона тоже хоче, аби Семенко вернувся. Та не хоче, аби до лап Гната і його поплічників потрапив. Треба попередити, та як? Кому сказати? Катерині? Так, сама, певно, не знає, де неїн братик Василь, а тим більше — Семен.

Удома мати:

— Що сталося, доню? На тобі лиця нима.

— Загубила разом з гускою, — усміхнулася кволо.