Розділ «ІІ Родичі»

Спинилася і тоді:

— Я на вгород піду. Тамика я свої сльози закопала, то відкопаю…

Рушила. Матвій наздогнав і штурхонув на землю. Як упала, застогнала, став і обвів очима простір довкола. Його погляд упав на гірку за їхньою домою. На гірці справді бовваніла якась висока споруда.

Вишка… Вишка… Виш…

Вишка, яку звели солдати.

Яку зводив той солдат!

Матвій кинувся до шипки з інструментом. Намацав сокиру. Вибіг як був, напівголяка, помчався до гірки. Видерся наверх і почав підрубувати одну з чотирьох опор, на яких стояла вишка.

Рубав і глухі удари відлунювали у вухах, били по ногах. Рубав і тіло його наче набрякало. Стало ширшим і вищим. Він сам ставав другою вишкою, яка намагається повалити першу.

«Що вони хтіли дивитися з цеї вишки?» — спитав невідомо кого.

Жбурнув сокиру. Ударився головою об підрубану опору. Упаде, а його посадять за вредітельство.

«Де ж Марися, та бісова сучка? — раптом подумав. — Ще чого доброго, побіжить до річки топитися…»

15. Чекання Гандзі

Гандзею, Гандзюнею її маму називав тільки дід Остап. Про те Гані розказала якось неїна мама, тоже Ганна.

— А який він був, дід Остап? — спитала Ганя.

— Та який? Обнаковенний чоловік. Здоровецький, плечі — во. — Мама спинилася, задумалася, ув очах у неї з’явилися вогники. — В руках його все горіло.

— Як то — горіло? Він у грубці палив?

— Ех, дитинко! Золотеї руки були в діда. А нас, дитей, як любив! Соколятками звав. І за що тико згинув на тій вуйні проклєтій… Цар, казали, щось там з німцями ни поділив… А хлоп мусив за те в землю лягти…

Відтоді Ганні хотілося, щоб і неї звали Гандзьою. Гандзюнею. Сподобалося їй таке назвисько. Ім’ячко, яке вибринювало й брязкало, мовби вуздечка, і не просто вуздечка, а зроблена з ніжного-ніжного залізка, такого, яким ікона їдна в їхній церкві оббита, сріблом зветься.

Вона й попросила, щоб і неї так звали, як дідо маму колись.

— Ну яка ж ти Гандзя? — підійшов тато Корнило. — Ти звичайна Ганя. Так і зватиму, як звав. Ганю, хіба ти паня? І мати твоя Ганя.