Розділ «І Рекрут»

«Тепер ти, брате, який є, яким і мав би бути», — несподівано подумав Панас.

Але тут Тарас узявся жалітися на життя: старша дочка просить помочі, а грошей катма, пан, син колишнього пана, збільшив оброк, мусиш продавати урожай і віддавати гроші, або вирощуй на полі те, що панський управитель наказує, і тоже віддавай. Тарас не вимовив те, що було в його очах, і Панас дістав і тицьнув йому двадцять рублів.

У братових очах і далі перемішувалися радість, подив і насторога.

«Я радий, — казав його погляд. — Ти вернувся, хоч міг і не вернутися. Ти лишився в тому, минулому світі, який ми майже забули. Хіба згадують про мерців, котрих поховали двайцять п’єть літ тому? Твої кісточки зотліли, брате, але я радий, що так не сталося. Ти живий, то починай заново свій шлях. І не кради мою дорогу, бо в мене сім’я, діти, про яких тре дбати і яких треба прилаштовувати».

— Завтра почну шукати собі хату, — сказав Панас.

Тарас зітхнув, сказав:

— Я ничого. Поживи собі, кілько тре. Тут десь і постелимо.

— Та я й на землі примощуся, по-солдацьки, не звикати, — Панас усміхнувся силувано. — Дєкую, що сина пристроїли…

— На печі йому з нашими тепло, — повеселів і Тарас.

Нарешті Панас наважився і спитав про Параску та Пилипа, призвідців його лиха й далекого шляху. Довідався — живуть собі, поживають, мають семеро дітей, і всі живі-здорові, їдне тико якось боком ходить, а так ничо, їдна біда — всі дівки. Тарас засміявся — нияк ни може той Буца хлопця собі встругнути, жінка на нього сердиться, а він собі на жінку. Параска раніше грозилася до кума ци сусіда піти, щоб поміг сином розжитися, тико вже й вік не той, мусять змиритися. Трьох уже заміж оддали, четверта на підході, а за кожну ж придане давай. То Буца якось стогнав, що скоро зовсім без ногавиць і сорочки останеться.

— То, брате, нивидомо, ци добро, ци мо’ й ни вельми ти їм зробив, — сказав Тарас. — Може б, у вас і сини, й дочки були б…

— Так то воно так, брате, — одказав Панас. — Та хто його знає, що народиться, як з їдного боку любов, а з другого душа на третій бік оком із середини косує.

І тут він почув голос: «Асміне! Я б тоді не зустрів Асміне!»

І легше йому враз стало. Майбуть, справді в Бога все на письменах записано. Тілько ж нащо вона в теї свої гори вернулася, хоч бери йди, шукай… А куди, якою дорогою, через які поля й доли, а мо’ місяці й роки…

— Щось тобі покажу, — з тими словами й дістав торбину заповітну, у якій карта-малюнок їхнього Млинища була схована.

— Що то? — здивувався брат.

— Якеї смішнеї загогулини, — сказала Варка.

Панас узявся пояснювати. І де дістав, і що намальовано.

— Аж у тей Хранції малюнок нашого кутка? — переляк майнув ув очах Тараса.

— Не бійся, — сказав Панас. — Правдивий малюнок. А як туди потрапив, їден Бог відає.