Розділ «І Рекрут»

— А літа… Мені сорок сьомий іде, а вона… Дівча зелене…

— Ну й що, як молода… І не така вже й зелена… Сімнадцять виповнилося перед Паскою… Ще рік-два, і старою дівкою називатимуть… Панасе, ти ще чоловік ого-го! Прояви солдацький манір.

Отака розмова. Зерна сумніву проросли в зерна надії.

«Може, й справді, — подумав Панас. — Може… Ци я ж гірший у тибе, Боже?..»

Може ж, він ще сім’ю створить. Матиме дітей, братиків чи сестричок для Марка. Бо Асміне… Асміне ж не вернеться, не приїде сюди, а він туди не поїде, в ті далекі гори… Та й чи жива вона… Так думав, так міркував Панас. А через тиждень таки одважився, пригорнув Гафійку. Вона не боронилася, тільки зашарілася, спалахнула, як маковий світ, як огонь у печі. Ще через півмісяця він почув слова, шепіт, у який боявся повірити: «Любий мій!» Наче та, давня Параска, сказала, вимовила, живе, через літа, через моря і ріки прилетіла.

«Ще ж я ни такий і старий», — подумав Панас.

Вирішив — ще пожде трохи, а пусля Покрови, як і годиться, зашле сватів.

…Небо обвалилося у жнива, на початку Спасівки. Якось, коли до брата завітав вранці, торкнула його за рукав Мокринка, донька братова.

— Маю вам щось сказати, дєдьку Панасе.

І очі опустила. Знітилася. Носом аж шморгнула.

— То кажи, — Панас здивовано.

Мокринка, трохи повагавшись, і видала:

— Нидобре вчора про вас Гапка Буцина казала. Ой, недобре, дєдьку Панасе.

— Недобре… Як то?

І за руку схопив:

— Кажи… Ну… Ни тягни кота за хвіст.

Тут Мокринка й повідала, що вчора заговини на піст Сплиннівський[25] молодь відзначала перед першим Спасом[26]. Ну, посиділи, погомоніли, поспівали, бо ж від сьогодні два тижні[27] шануватися тре. Ну, вона якось відійшла до вітру, ну й почула, як Гапка тая з своїм хлопцем говорить.

— Хлопцем? — Панас од почутого сторопів.

— Ну, в неї ж є хлопець, те всі знають, Петро Бендюківський, за річкою живе. Ну, й почула, як він Гапці дорікає, що його покинула, забуває, за солдата старого виходити зібралася. — А Гапка й каже, — стишила голос Тарасова дочка, — «Він зовсім старий, дід, глянь, лисина яка, і як ходить, кашлюкає навіть типерка, літом. Скоро й загнеться, а нє, то помогти мона». Тут Гапочка, знайте, противно так захихотіла. А хазяйство, каже, все мені дістанеться, потерпи рік-два, то й сватів зашлеш. Матимеш багату вдову. І зновика — хі-хі, добре ми з мамою придумали, га? Ну, а він, Петро: «Тож там син є, йому господарка випаде». — «Так він зовсім ще хлоп’як, дитина, — Гапка одказує. — Я єго всиновити можу, а батька ни стане, то і в приют оддати, він же чучмек якийсь, зовсім на нашого ни схожий». — «Ну й то дивись, — Петро каже, — щоб так і було, якщо таке задумала, то я согласний». І стали воне обніматися, а я бочком-бочком назад, в хату, до кумпанії…

— Ти не брешеш? — Панас мовив те затерплим язиком.