Розділ «І Рекрут»

— Та що ж ти за мати така, що ради того свого аулу і свого Бога од сина готова одказатися…

— Наші дороги, як дві стежки в горах, — тихо сказала Асміне. — Одна веде до гори, а друга в гору впирається й гасне. Моя пора прийшла. Я кожен день за тебе й Марка молитимуся. Серце моє за вами плаче. Тільки рід мене і гора наша кличуть. І той потік, коло якого тебе зустріла. Я йому розкажу, яким ти був хорошим чоловіком. А за сином кожен день… мої сльози… — і затнулася.

Після довгих хвилин тиші, що, здавалося, тремтіла і теж боліла, Панас мовив:

— А я то думав, чого в нас дітей більше не було… Ни хотіла?

— Не хотіла, — Асміне поклала йому руку на плече. — Прости, любий. Я зробила один гріх і другий беру на свою душу. Тільки цей гріх ніби й не мій… Господи, як мені болить душа! Але бачу свою маму, і братів своїх, і боліло всі ці роки, чи Рустама простили, що мене викрав, порятував. Як не дізнаюся, камінь мій не дозволить дорогою з тобою йти…

— Камінь на твоїй душі? — Панас так сумно, що аж язика заморозило.

— Так. Не смійся.

— Я і не сміюся. — Панас обертав жорна, з яких слова натужно вилізали. — Я плачу. Що нам робити, Асміне? Лишимося тут? Ну лишимося. Хай. Утрьох.

— Нє, — Асміне дивилися мовби здалеку. — Моя дорога вже почалася. А ти поможеш Маркові сказати. Пошукаєш слів. І про мене йому розказуватимеш. Рік, другий. А може, й далі. Завжди. Щоб не забув. Як і я не забуду. О, праведники святі, я мушу витримати.

— Нащо тобі тая мука?

Асміне відповіла не одразу. До чогось прислухалася. До того, що в ній чи далеко за нею, до того, що ніби от-от мало прилетіти. Може, заспівати чи джерелом задзюрчати.

«Які ж мені слова буде синові сказати?» — подумав Панас.

— Я колись до тієї річки, до потічка, як приходила, то мусила обов’язково води ранкової, холодної, напитися, зуби вона ломила, а я без неї жити не могла, — сказала Асміне.

9. Повернення Панаса

Панас із сином добрався в Загоряни наприкінці зими. Село лежало геть засипане снігом. Ще в місті Любовні його попередили, як було поткнувся на поштову станцію, — нащо вам, чоловіче, ті Загоряни, вони геть заметені та й дорога ледве дихає. Хотів було чалапати пішадрала, хоч розумів, що малому буде тєжко витримати дорогу на ногах у два десятки верстов… Тоді взявся питати, хто би довіз. Усе ж тут йому повезло — до містечка Шацька тре було терміново доставити якусь пошту государську і їх за дорожезні піврубля сріблом згодилися взяти до села, що лежало якраз на півдорозі між двома містами.

Зійшов коло повороту в селі, де церква, перехрестився, подумав, що оно тої будівлі коло церкви за його пам’яті не було. Біле-біле село, присипане, мов борошном питльованим, лежало перед ним. Те, до якого він так прагнув.

— То ми тута житимо? — озвався Марко.

— Так, сину.

— Доки мама не приїде?

— Ага, — зітхнув.