Розділ «І Рекрут»

— Та хрест святий, — Мокрина ревно перехрестилася. — Та хай мине грім поб’є, коли брешу. Жалько мині стало вас, дєдьку Панасе, того й кажу. То ж заразисько, тая Гапа. Щоб отаке надумати!

— Добре, йди. Дєкую, що сказала, халепу одвела.

Як темна хмара, вернувся Панас до теперішньої свеї доми. Довго сидів на порозі, аж Марчик підійшов і здивовано:

— Чого ви-те такі сумні, тату?

— Нічого, синку, — одказав. — Біда минула, тилько чорним крилом помахала.

Посидів-посидів, гіркоту, мовби перед тим розсолу з гірчицею випив, прогнав. Зайшов до хати, дістав свій солдатський мундир, одягнув. Козацьку шаблю дістав, яку йому на прощаннє баба Настя подарувала — од сина, в бою загиблого, лишилась. Вийшов, у Марка попросив пістоля, якого йому змайстрував ще в тім городі, де служив. Пістоль був із дерева, али залізом оббитий, на справжній схожий, вельми ним тішився Марко.

— Куди ви-те, тату? — стривожився син. — Хіба на війну зібралися?

— У похід, синку. Скоро вернуся.

Отак, при повному параді, в мундирі, з миндалями, з шаблюкою при боці, пістолем, за пояс заткнутим, й продефілював Панас вулицею. Здивовано дивилися люди, котрі стояли на подвір’ях чи з церкви (бо ж Першого Спаса) верталися, віталися, питали, чи не війна, бува? «Нє», — казав Панас. І Гафія з матір’ю вернулися, маківки й квіти посвятили. Побачила Гафія його, здивовано зиркнула, а тоді заусміхалася, руки простягла.

— Смірна! — Панас не гукнув, а ревнув. — За мной, солдатская нівєста.

— Що з тобою, Панасе? — то вже Параска.

— Та він шуткує, — вставив свої п’ять копійок Пилип.

— Нікаких шуток, — Панас грізно. — Об’являю маньоври. Во двор, шагом арш! Ну? Саблей зарублю!

І за шаблюку. Виштовхав переляканих матір і дочку надвір. Пилипові наказав лишатися в хаті, інакше получить кулю. А спробує куди поткнутися, то не побачить жінок живими.

Так він з шаблею в руці й пістолем прогнав їх через весь куток. Як пащеки роззявляли, мовчати наказував, йти далі, ать-два, бо зарубає. Параска порепетувала було й стихла. Панас пригнав полонянок за місток, на вигін, де пасли худобу, а на другий день Паски дівчата й хлопці на гаївки збиралися. Тут і влаштував правдешні «маньоври». Наказував марширувати, присідати, ставив «во фрунт», а затим велів по траві повзти.

— Вой, зувсім тронувся. Сирої кашанки наївся! — прорепетувала Параска. — Вой, людоньки, що ж то таке…

Панас зауважив, що коло містка й справді почали збиратися люди. Дивилися на це чудернацьке заняття. Пальцями показували. Хто сміявся, а хто щось кричав. З’явився і поткнувся було Петро Бендюків, та Панас рикнув, що і його зара у стрій поставить, тож майбутній Парасчин зять спинився, позадкував.

Нарешті й він спинив жінку й дочку — стомлених муштрою, задиханих, — і сказав:

— Ну, пойняли, за що? — і до своєї колишньої «нареченої»: — Кажеш, за рік-два загнувся б, а ти помогла б?.. Я живучий, бляха-муха! Вольно! Геть з перед моїх очей! Ну? Бістра!

— Панасе, ми б той во… То ж якийся жарт був, може, — спробувала було Параска.