Розділ «І Рекрут»

Мати Юстина була не проти мати таку невістку. По смерті чоловіка чотири роки тому — схопило живіт з правого боку, думав, переходить, а за п’ять днів і віддав Богові душу — вона була довго сама не своя. Та все ж хлопцям дала раду, тильки ж хлопци хлопцями, хотілося до когось контетніше[3] озватися, по-жіночому побалакати, поплакатись, та хотя б із невісткою.

Панас виріс вдатним парубком, не надто високий, але й не малейкий, сильний, роботящий. Юстина знала — буде ще правдешнішим хазяїном за батька Петра. Колись Петро пішов у Перечип, навідувався до дядька, а в того геть нездале лоша вродилося. Четвертий тиждень, а на ноги стати ни може, очі геть запливли, мо’ раз на день ними й блимне, нога якась вивернута, до цицьки й ни прикладається, хіба силою ввіллють молока. Подивився Петро на те лоша, лошицю геть нездалу. Ну й випросив його собі. Дядькова родина була й не проти, бо ждали, що лоша от-от все їдно здохне. Петро закутав лошатко в якусь лахмітину й на руках (було геть легке) приніс додому. Тесть, Юстинин батько Михайло, насварився було на приймака — нащо тобі той завошивлений клопіт, али потому махнув рукою. Петро по сусідах молоко коров’яче випрошував, у баби Варчихи якоїсь настойки на травах та мазі дістав.

Ходив за лошєтком лучче, як за маленькою дитиною.

І сталося диво — поволі-поволі, а таки лошичка ожила. З неї, Воронки, й почалося їхнє перетворення на хазяїв. Петро, як умирав, то просив, щоб його жінка й сини з хати якось вивели, а Воронку — мала ворону масть — до порога підвели. Воронка як побачила хазяїна — потяглася мордою, Петро до неї припав, гладити став. Гладив і плакав, і тут Юстині здалося, що й коняка заплакала. Одвернулася жінка, руки собі кусала, щоб не заголосити. Таке прощаннє ни на життє вказувало.

«Чоловіка нима п’єтий рік, а сини як дубочки — міцні, працьовиті. Бог забирає, али ж і дає», — думає Юстина. Панас успадкував батькову любов до коней. Орати вмів ще ліпше за покійного тата. Хлопець був бистрий до роботи, та й за словом у кишеню не ліз. Мала надію Юстина, що з часом і земельку прикупить, хай не поля, може, пан приболотної землиці продасть, всі стануть, щоб неї якось осушити, в поле перетворити. Жениться, то, диви, й озветься оселя голосами внуків. А дасть Біг, і Тараса женять, місце є, де хатину другу прибудувати.

Увечері Панас матері сказав, що завтра піде болітце їхнє косити. Він щойно вернувся з вечірніх походеньок і мати знала, чого так радо світяться синові очі. Видно, вже добре бурлить у парубкові чоловіча кров.

…У далекому Парижі за кілька тижнів перед цим Наполеон уперше заходить до спальні Жозефіни Богарне вже як імператор всіх французів.

Він уже знає про майбутні свої походи на схід.

Його не цікавило і не могло цікавити, хто братиме участь у цих походах.

Хто протистоятиме його армії в арміях прусській, австрійській і російській.

«Лось понюхав шкуру вбогого чоловіка, — чомусь пригадався початок давнього переказу, якого колись розповідала бабуся. — Ні, не так. Убитого чоловіка».

— Мій перший трофей не на війні, — сказав імператор Наполеон. — Трофей імператора.

Жозефіна засміялася.

…Засинаючи, Панас думав про свою Парасю, наймилішу у світі. Свою суджену, свою кохану. Його. Його. Йо…го…

Князь Адам Чарторийський думав, теж засинаючи в Санкт-Петербурзі, про Польщу. Він любив її ніжною синівською любов’ю. Таємно мріяв про відновлення її незалежності.

Поки що він був другою особою в імперії, яка поневолила його країну.

Через двадцять шість років саме він, князь Адам, рід якого походив з Волинської землі, очолить уряд повсталої Польщі. Йому таємно допомагатиме граф Драницький, котрому належали Загоряни. Ця допомога згодом відіб’ється і на долі родини Терещуків.

2. З’ява Діви

Панас побачив її, як викосив уже десь половину болітця. Того року середина осені випала суха, то болотяна вода тилько ледь мочила ноги.

«Ну й добре, мо’ погода ще пару днів протримається. То різуха[4] висохне і буде добра помощина[5] на зиму для корівки. Може, візьму й сьогодні рядюжку ще не сухої трави, хай вдома підсохне», — так подумав, глєнув на ліс, що тепер геть золотавий до болітця підступав, і тут угледів жіночу постать. Скорше, дівочу. Сперше навіть видалося, що то його Парася. Стрепенувся, зирнув пильніше. Али чого б їй сюди йти, тутка їхньої землі нима. Хіба за мохулями[6]. Нє, Парася знає, що тутика мохулі ни ростуть. «Мо’ яка дівка, що цього ни відає?» — подумав.