Розділ «І Рекрут»

«Буде вітер», — подумав Панас.

Воронка ще раз заіржала. Тепер і її господар зрозумів — дорогою таки хтось їде.

То був явно панок із міста. Але з тих, про яких кажуть «дрібні, як біб». При наближенні до Панаса стишив галоп, навіть кашкета військового покрою ледь торкнувся пальцями.

— Дзень добжи, — проказав.

— Доброго здоровля.

— З тего села? Загоряни? — спитав приїжджий.

— Авжеж, загорєнський.

Він побачив, як потяглася мордою до явно набагато молодшого коня Воронка. І кінь до неї зацікавлено морду простяг.

«Може б, спарувалися?» — подумав Панас.

— Із міста до нас? — запитав.

— До старости вашого. Він у селі?

— А хто його знає. Повинен бути. Чом би й нє.

«Та злізь, злізь зі свого огирка», — подумки попросив.

І чоловік — панок, мо’ писар який — таки зістрибнув. Стомленому дорогою йому, видно, хотілося перепочити, а то й побалакати.

— Горав? — спитав з мужицькою інтонацією.

— Та от… на весну…

Чоловік спитав, почім у їхньому селі жито, чи вирощують новітню культуру — картоплю?

— Бульбу? Та чого… Раз пан сказав, то й садимо. І їсти вроді мона.

Вимовив оте панське слово «вроді» і язик мовби затерп. Як то вони такечки гуворять…

Коні явно заприязнилися. Воронка легенько куснула огира. Тернулася боком об його бік. Огир було спробував і собі виявити увагу, навіть було закинув ноги на Ворончин круп, весь напружився… Та швидко передумав, видав якийсь зневажливий звук, а тоді відверто перднув просто перед мордою Панасової кобилки.