Розділ «І Рекрут»

З тим і ступив за поріг. Спинився, окинув оком їхній куток. Млинище лежало тихе і умиротворене. Де-не-де зблимували вогники, чулися звіддалік, як вуркотіння, жіночі голоси. Усе було, як звично. Сьогодні вечорниць не передбачалося. Звичний буденний вечір. Завтра жде робота. Як вчора і позавчора. Таке життя.

Вдивився в темряву. Почав рости страх, бо здалося, що начеб щось біле за сусідським садом промайнуло. Діва Млинища? Нє, нічого не видко. Здалося. Страх поступово минав, а ноги самі несли туди, де він мав бути. Коло Парасчиної хати.

Стояв, вдивлявся в темне вікно.

Там, за ним, у хаті вже, певно, спали: Параска, неїна сестра, мати з батьком. А може, й не сплять, може, Парасочка десь вистоює собі з Пилипцьом? Од цієї думки кинуло в жар.

Раптом він почув притишені голоси, тихий дівочий сміх, що розсипався легенькими дзвіночками-горошинками.

Голоси наближалися.

Одлягло од серця, бо зрозумів, що то Мотрунка зі своїм парубком. Ба, та тож Павлик уроді Лепесів з другого кутка, аж із Чинбарів. Панас відступив, сховався за деревом. Почував легкий сором і радість. Двоє поруч притислися одне до одного, стали наче одним тілом.

«Мотрунка буде Павликовою, а Параска моєю», — раптом подумав Панас.

3. Гідність і гріх

Наступного дня він горав поле в долинці коло Мережки, до лісу перевертати сіно послав Тараса.

Майже весь той клаптик і виорав до вечора. Мо’ й скінчив би, та відчув — стомилася його старенька кобила.

Ніжно погладив по крупові. Добре вона прислужилася їм. П’ятеро лошат за життя привела. Перше, як і належало, оддали панові. Друге собі оставили — гарненький коник виріс. Ще двоє продали, от і земельки прикупили, а їдне… четверте пішло як посаг, коли Марусю заміж оддавали.

Приплід зробив їх чи не найзаможнішими на вулиці.

Воронка раптом нашорошила вуха, а потім і заіржала. Щось почула? Авжеж, почула.

«Коня, нивже коня?» — подумав Панас.

Він сам стрепенувся. Від часу, коли Воронка привела останнього лошака, він хотів, щоб хоч ще раз був приплід. Спершу думав, що так і буде. Та проходив рік, другий, третій, уже й четвертий минув, а кобила ніяк не могла понести, хоч і не раз мала діло з огирями. І сам Панас водив, і Тимошевого коняку приводив. Раз одбрикувалася, али ж другий таки віддалася. Ніц не вийшло, зосталася порожня. Чого б то? Нивже стара, щоб заплоднитися? Ну хоч би разок ще могла… Продали б лошака ци лошицю — ще б трохи земельки прикупили. Та й хотілося Панасові підняти, потримати мале лошатко, відчути особливий запах маленького життя… А тоді поставити на ноги — біжи. Хай не побіжить, а зробить крочок-другий ще тоненькими ніжками…

— Чуєш щось? — сказав Панас і взявся скидати шлею. Погладив кобилку по загривку. Хай, вже нагоралися, завтра скінчить. Перепочине, мо’ й справді хтось їде дорогою…

Він узявся обтирати шматиною, у яку до того був загорнутий обід, кобилу від поту. Ніжно гладив шорстку вологу шкіру.

Аж смішно стало, що готує Воронку до зустрічі з якимось невідомим конякою. Вів кобилу на дорогу, соху закинув було на плечі, а тоді опустив на землю.

Готувалося сідати за тополі на краю села — дерева посадили з наказу графа — сонце, почервоніле, наче теж стомилося од роботи.