Розділ «Львів, 3 березня 1904 року»

— Чудово. Візьміть ще когось і чатуйте з ним від півночі орієнтовно до третьої ночі. Будьте готові до всього...

— Гаразд, а що має відбутись?

— О другій я зустрінуся з цим психом... На березі Полтви, десь під будівлею театру.

Самковський вибалушив очі від здивування.

— Он як?

— Найпевніше, стрілятиму в нього при першій можливості, — додав комісар. — І плювати мені на всі ці поліційні правила.

— Він сам призначив цю зустріч? — запитав ад'юнкт.

— Так, — сказав Вістович. — І в нього в руках Бейла...

Далі він уже не міг і не хотів говорити. Самковський чудово зрозумів своє завдання, тож можна було йти звідси.

Цілу добу комісар вивчав схему львівського колектора. Виходів з нього було не так багато, тож все виглядало ризиковано, але не безнадійно. Головне — вистрілити першим і влучити. Хай навіть на піврозмові чи одразу при зустрічі. Байдуже... Доктору Фройду Вістович вирішив не говорити про цю зустріч. По-перше, це зайняло б чимало дорогоцінного часу, а по-друге, важко було уявити, чим той міг би допомогти.

О пів на другу ночі комісар уже був біля входу у львівське підземелля. Доступ до нього мав небагато хто у Львові. Власне, поліція, де зберігалися дублікати ключів, львівські інженери та військові. Останні, як не дивно, цікавилися колектором менше всіх, хоч у випадку будь-яких збройних протистоянь важко переоцінити значення підземних ходів.

Вістович добре знав, що в цю мить за ним уже спостерігає Самковський та хтось, кого той вибрав у допомогу в цій справі. Втім, було очевидно, що стежать за ним не лише ці двоє. Вістович навіть відчув мерзенний біль у потилиці. Такий самий, як з'явився в нього тоді у Бродах.

Одразу на сходах, що вели у колектор, відчувся бридкий сморід міських відходів. Полтва, що колись була цілком пристойною львівською річкою, тепер перетворилася на потік помиїв, ставши розплідником щурів та всілякої зарази, що час од часу виривалася на поверхню і, як переконували лікарі, ставали причиною численних шлункових і легеневих хвороб, що часто-густо спалахували у Львові.

Спустившись до самої річки і ставши на її бетонному березі, Вістович, щоправда, й гадки не мав, куди йти далі й де шукати цього психопата. Впевненості додавали тільки заряджений пістолет у кишені і ліхтар у руці, що посилав перед собою вузьку смугу світла, полохаючи нею щурів та іншу тутешню гадь.

Комісар пригадав, що Упир у своєму листі призначив зустріч «під театром», і рушив туди, де мав би бути фундамент цього львівського храму Мельпомени. Цей фундамент, а точніше велетенські бетонні слупи, між якими річка тягнулася чорно і неквапно, мов смола, справді невдовзі з'явилися перед ним. Вода тут була безшумна, ніби для того, щоб не перешкоджати звукам мистецтва нагорі.

Вістович сповільнив крок, обмацуючи світлом ліхтаря кожен цаль попереду себе. Десь тут мав бути Упир. Біль у голові посилився настільки, що вже заважав думати, і довелось щосили зціпити зуби, щоб його витримати.

Та раптом сторонній голос пролунав просто позаду нього:

— Не заблукали, комісаре? — глузливо запитали з темряви.

Вістович завмер, а потім поволі спробував озирнутись.

— Не рухайтесь, — наказав Упир, — щиро кажучи, я міг би вас убити просто зараз і цим покласти край нашій грі, але це було б занадто просто.