Розділ «Львів, 1 березня 1904 року»

— Ну що ж...

— Але є одна обставина, Самковський, — продовжив комісар.

— Яка ж?

— До театру ми не зможемо підтягнути більше нікого з поліцейських. По-перше, зараз немає вільних, а по-друге, це може викликати підозру... Мусимо брати Упиря вдвох.

Самковський тільки криво усміхнувся.

— Nie ma sprawy, szefie[23], — коротко відповів він.

Безперечно, відважність була одна з його найкращих і найпотаємніших рис характеру, якої, на перший погляд, годі було від нього сподіватись, і комісар несподівано відчув вдячність до свого підлеглого. Цей чоловік міг дратувати його у повсякденній службі, але в критичних ситуаціях не підводив.

О пів на сьому Вістович, Самковський та Герхард фон Зорц вийшли з будинку Дирекції і знову подалися в бік Нового театру.

— Ви пам'ятаєте, що він поранений? — тихо запитав підлеглого комісар, коли вони були вже майже на місці.

— Так, — коротко відповів той, стримуючи при цьому хвилювання. — Але, наскільки пригадую, поранений легко...

— Кілька годин тому я бачив його на роботі, — встряв у розмову директор «Камершпілю».

— Неймовірно, — сказав Вістович, — після такого він спокійнісінько повернувся до виконання своїх обов'язків по службі.

— Нам сюди, — Зорц зупинився біля невеликих дверей.

За ними виявились сходи, які вели кудись донизу, здавалось, аж до самої підземної річки, що протікала під театром.

— Коридор досить сирий, — знову озвався директор, ведучи їх за собою.

Голос його відбився від стін численним відлунням.

— Але так ми вийдемо одразу в комірчину, в якій сидять монтувальники, — додав він.

Електричне світло в цьому коридорі миготіло, як морський маяк, вочевидь з останніх сил опираючись волозі й сирості. Раптом двері, крізь які вони сюди зайшли, лунко зачинились, а позаду них залунали чиїсь обережні кроки.

— Що за чортівня? — злякано вимовив Зорц. — Хто там?

Проте відповіді не було.