Розділ «Львів, 1 березня 1904 року»

— Але що він скоїв?

— Страшні речі, пане Зорце... І, знаєте, що? — додав раптом комісар. — До сьомої ви залишитеся зі мною.

— Якого дідька? — запротестував той. — Мені набридло ваше товариство!

— Стуліть пельку.

— Я пожаліюсь президенту міста. Ви ще пошкодуєте!

— Я сказав, стуліть пельку. Вважайте, що вас заарештовано. Ходімо.

— Куди?

— Познайомлю вас зі своїм колегою, ад'юнктом концептовим Самковським. Дуже приємний молодий чоловік, скажу вам...

— Якщо такий самий, як ви, то краще не треба.

— Значно люб'язніший.

— Це вселяє надію.

— Йдемо он тим провулком, якщо ваша ласка... Нам на Академічну.

Чоловіки вийшли на площу Ринок, а звідтіля рушили до Дирекції поліції. Хміль потроху вивітрювався з голови Вістовича, і він починав усвідомлювати, що вчинив досить брутально з цим чоловіком, проте шляху назад уже не було.

Самковський прийшов рівно о шостій, як і було йому наказано. З подивом глянувши на дещо зім'ятого віденського театрала, він повідомив Вістовичу, що папку з документами передав куди слід (тобто докторові Фройду) і там обіцяли дати з ними раду якнайшвидше. Вістович відкликав його вбік.

— Я знаю, де може бути Упир, Самковський, — сказав він.

Від комісара добряче несло алкоголем, проте підлеглого це не насторожило.

— Справді? — перепитав він. — І де ж?

— В театрі, — мовив шеф. — Я натякнув вам про це вдень. Наш Упир використав грим і костюми звідти, аби пошити нас в дурні...

— Отже, допомога пана Фройда нам більше не потрібна? — перепитав Самковський, вочевидь шкодуючи про витрачені зусилля.

— Ні, чому ж. Гадаю, його висновок ще знадобиться. Як додатковий доказ, скажімо, — відповів Вістович.