Розділ «Остання справа комісара Вістовича»

— Що ви допустили пожежу, чорт забирай!

— Війна у Львові — от що обурливо, — відповів псевдоурядник, — не було б війни, не сталося б пожежі.

— А що, коли згоріла моя посилка?! — з жахом промовив чоловік.

— Так і буде, добродію. Часи зараз такі...

— Але ж мені сказали приїхати.

— Можете перевірити, чи є вона он серед тих ящиків.

— Ні-ні, я надсилав до Відня документи. Це була папка звичайних розмірів, загорнена в поштовий папір.

Вістович зрозумів, що тепер не може бути жодних сумнівів. Перед ним Гофман.

— Тоді вам пощастило, шановний пане, — сказав він, підводячись з місця, — пересилки такого штибу ми зберігаємо окремо. Он у шухлядці того столу... Можете перевірити, чи є там ваша.

Гофман нервово зняв рукавицю і, підійшовши до вказаного столу, потягнув шухлядку до себе. Тоді встромив туди руку і справді намацав усередині паперові пакунки. Втім витягнути він їх не встиг. Вістович різким рухом притиснув шухлядою його кисть і миттю надягнув на неї кайданки. Позаду вже стояв Самковський зі зброєю напоготові.

— Ані руш, — промовив комісар і тієї ж миті відчув неабияке полегшення.

Гофмана допровадили на Академічну і тепер залишалося тільки повідомити Відень. Комісар попросив дати телефонограму віденській поліції, що дзвонитиме о пів на четверту ранку. Нехай відчують власні методи на собі.

В якийсь момент Самковський промовив:

— Пригадує пан тих двох шпигів, що ми пов'язали в «Атлясі», пане Вістовичу? — голос його був стурбований.

Вістович кивнув.

— Ми їх допитали, як слід... Bruderferajn всерйоз за вами полює, — продовжив він, — і не заспокояться, доїси до вас не доберуться.

Вістович розвів руками.

— Слід було цього чекати.

— Як на мене, вам слід повернутись до Відня, пане комісаре. Хоча б на певний час. А ми тут дамо собі з ними раду. Допоможе армія. І польська й українська...

— Гаразд. Але найперше я таки висплюсь, — відповів той.