Розділ «Остання справа комісара Вістовича»

— А оце вже цікаво, — сказав комісар.

— Ну, нарешті, — хмикнув Самковський.

— Розумієте, що це означає? — запитав Вістович.

— Щиро кажучи, тільки здогадуюсь.

— Те, що наш дорогий Гофман насправді затіяв подвійну гру, — пояснив комісар, — мені здається, він намагається продати свої папери як Відню, так і мафії. При цьому просто чекає, хто більше заплатить.

— А чи не надто ризиковано? — запитав Самковський. — Адже так можна позбавитись і життя, і паперів.

— Як на мене, папери давно не у Львові, — мовив комісар, — то ж, просто вбивши Гофмана, будь хто мало що дізнається.

Все одно в нього має бути надійний сховок. Ви не хотіли б, скажімо, перевірити це помешкання на Бернштайна, звідки він телефонував? Або врешті той будинок в Перемишлянах?

— Ні, — коротко відповів комісар.

— Але чому?

— Бо саме цього він і домагається. Щоб ми тряслися цими проклятими галицькими дорогами, перевіряли квартири, де його давно немає, і, зрештою, просто втратили купу часу, — пояснив Вістович.

— Але як знайти його чи ті документи інакше?

— Зробити так, щоб Гофман прийшов до нас сам...

Самковський знизав плечима і дістав ще один рясно списаний листок паперу.

— Це список усіх телефонних дзвінків з Виспянського, 4. Тобто, з його останнього помешкання, — сказав він.

Комісар узяв листок і пробігся по списку поглядом.

— Чудова робота, Самковський, — похвалив він.

Той вдоволено посміхнувся. Допивши каву, чоловіки розійшлися, і тільки після полудня в кабінеті Самковського задзвонив телефон. Поліцейський зняв слухавку.

— Це Вістович, — долинуло звідти,— здається, я знаю де документи і цей покидьок.

Самковському перехопило подих.