– Не мовчали, діду, – гордо відповідали чоловіки. – Сьогодні, може, й занадто розійшлися. Як почали з бандитів, то потім мало Тимофія головою не обрали. – Харитон аж задоволено посміхався.
– Хлопці, ви п’яні, чи що? – здивувався дід. – Тепер ждіть біди. У того Ігнатовича своя політика, і ви її не розгадали. Із хитрим теж по-хитрому треба, а ви йому всі свої карти відкрили. Дулю ви тепер отримаєте, а не нового голову. Ще подивитеся, чим воно завтра обернеться. А якщо про колективний лист говорили, треба було й писати одразу, завтра ніхто ж не підпишеться.
– Не такі ми вже й дурні. – Усмішка ще не зійшла з його обличчя. – Ми підписи зібрали, вони у Василя, а саме звернення він завтра напише й надішле, – з задоволенням доповідав про важливу справу.
– Каліку, значить, підставили, у вас по дві руки, та ви не хочете, а він нехай однією пише, – розсердився на них Сава.
– А що, хлопці, правильно дід каже. Йдіть додому, а я зараз до Василя збігаю. – І Тимофій уже розвернувся в інший бік.
– Зачекай, – спинив його Максим. – Давай я сходжу, ти сьогодні й так на себе багато взяв. Раз почали всі, то всі й до кінця будемо йти. – І він швидко пішов у напрямку центру.
– Як влада нічого не вирішить, тоді ми з хлопцями самі підемо, виловимо їх поодинці й пов’яжемо без великого гаму, – планував Тимофій, маючи великий військовий досвід розвідника.
Таке зволікання було для нього болючим, і він більше не міг чекати якихось партійних рішень, які й так дуже запізнювалися.
– Не ходи, братику, – схопила його за рукав Мар’яна. – Тоні скажу, нехай тебе не пускає. Бандити вас перестріляють, бо в них виходу іншого не буде. Не ходи, Христом Богом прошу! – Вона аж заплакала.
– І правда, не слід того робити. Зброю знайдете та ще когось уб’єте. Не роби того, Тимошо, – гасив його запал і дід Сава.
Тимофій відштовхнув Мар’яну і, опустивши голову, мовчки пішов додому.
– Ви теж, хлопці, не гарячкуйте та біди не наробіть на свою голову, – просив дід і їх. – Як влада погодиться на вашу допомогу, то інша справа, а так – дуже не храбріться.
Не так він думав, як говорив, зовсім не так… Від того, як спалахують сьогодні очі його односельчан, як бринять у їхніх голосах нотки протесту, і його душа наповнювалася зовсім іншим повітрям, неначе омріяні воля і свобода врешті надумалися до них хоч наблизитися. Уже вкотре захотілося звільнитися від того зашморгу, який і зараз відчував на своїй шиї, але безвихідь і цього разу спішила ще тугіше затягнути його.
– Так мріяли про нове життя, а воно… – Сава замовк. Ці слова вирвалися з таким болем, що й свого голосу не впізнав. – Не судилося збутися нашим мріям, – якось винувато блимнув очима й опустив їх.
У цю мить звідки і взялися перед очима його давні друзі – шановані люди цього села. Сидять вони у його хаті за великим дубовим столом і сперечаються: чи приєднуватися їм до повстанців, чи не треба?
– Може, хоч чимось допомогти тим відчайдухам-галаківцям, що діють зовсім недалеко, у Городнянському повіті? – чує не лише голос, а й бачить розгублений погляд Юхима Невжинського. – Просять підмоги: коней, фуражу, продовольства, – того дня молодий купець був наполегливий, як ніколи. – Галака знову розіслав своїх гінців, щоб вербували в загін. Кажуть, що їх підтримують війська білоруського Бацьки – генерал-майора Булака-Балаховича.
– Ні, не будемо. – Левенець мотає головою. – Він, як і той Бацька, – душогуб та ізувір, одних на палю садить, інших сім’ями вирізає.
– Так то ж євреїв, які й зробили нам цю революцію, – аж підскочив Ківшар.
– Як не приєднаєтеся до повстанців, то червоні переможуть. – Сава і свій голос почув із того двадцятого року.
Інколи йому здавалося, що ті роки так далеко, а іншим разом – зовсім поряд. І часто те минуле так перепліталося з нинішнім, що й голова обертом ішла. А коли пригадував, як до крові бив кулаками об стіни в’язниці, шкодуючи, що тоді не прийняли правильного рішення, то й зараз серце в зашпори заходиться. Двадцяті… Двадцяті… Як багато він дум передумав про ті часи, повертався і все починав спочатку, обираючи інший шлях. Тепер би він не просто підтримав повстанський рух, а навіть сам був серед них і до останнього подиху бився в їхніх рядах за свою землю, за свою молоду Україну.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Спалені мрії» автора Ткаченко Ганна на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 2“ на сторінці 48. Приємного читання.