Розділ 2

– То його так замикали, теж мені хазяйки. Тепер наговорять сім верст до небес, – відрізала, позіхаючи.

– Лідо, як ти мені набридла зі своїми ревнощами, – гримнув на неї чоловік. – Немов збісилася баба! – зиркав на ошелешених Анюту та Мар’яну. – Так і соромиш мене скрізь.

Дружина, шморгаючи носом, мовчки пішла до хати.

– Іди й ти, – радила Мар’яна. – Ранок вечора мудріший, ото й будемо перепитувати в людей, може, ще хтось бачив.

Було вже далеко за північ. У високому небі висів ясний місяць і зорі тремтіли, а на землі мороз тріщав біля самих шибок, ніби просився в хату погрітися. Рипіли дерева, заклякнувши від такого холоду. Куняли півні на сідалі, щоб не проспати, коли час настане всіх будити. У жодному віконці не блищало світло.

– Хоч спати не лягай, ні вдень, ні вночі спокою тобі немає, – бурчала Анюта, прикриваючи рядниною маленьке телятко.

– Погані наші справи, скажу тобі, – міркувала Мар’яна. – Чоловіка в хаті немає, тому доведеться корову в комору чи в сіни переводити, як у голод було, – замислившись, почала моститися біля дітей. Укрилася, та так їй добре стало, а коли нагрілася, то й зовсім незчулася, як заснула. Уже й сон якийсь почав біля неї крутитися, а їй все чоловічі голоси вчуваються, уже й на другий бік перевернулася, а вони ще голосніше. Схопилася та знову накинула на себе одяг, босими ногами вступила в чоботи і вискочила у двір. Стала біля невисокого паркану та через провулок на вулицю вдивляється. А місяць яскравий, видно немов удень. Зарипів сніг під копитами коней – по вулиці мчали сани, а за ними бігли чоловіки і кричали: «Лови цього! Лови й другого! Он він, городами тікає!» Вона аж стрепенулася, бо прямо перед нею хтось швидко пробіг, за ним другий, потім третій. За Микитиним подвір’ям почулися постріли. І знову кричать: «Лови його! Хапай його!» На вулиці погонич хлиськав коней з усієї сили, аж відлуння котилося селом.

– Утекли! От бандити! Другий раз ловлю їх і не можу наздогнати, – упізнає голос Харитона.

– То хто ж такі були? – добігає до нього Тимофій, на ходу застібаючи шинелю.

– Дем’яна-поліцая впізнали та Лисаветиного зятя. Той на санях сидів, а Іван городами тікав, інші нібито не наші, – Максим, який теж тут був, ледь переводив дух. – У моєї сусідки порося прямо в хліву зарізали, а її в хаті зав’язали. Чиста робота! Так зарізали, що воно й заверещати не встигло. Правда, може, й верескнуло раз та другий, тільки ніхто не звернув на те уваги, бо, самі знаєте, ріжуть інколи свиней поночі та смолять у погребі, аби шкіру не здавати в кооперацію. А вже коли корова з переляку волати почала, я одразу надвір вискочив. На гарячому їх спіймав – зарізане порося на сани вкладали. Схопив сокиру та знову на вулицю, а тут і Харитон стоїть. Вони тікати, та не всі встигли на сани скочити, бо Харитон одного віжками перетягнув, та так, що той аж упав. Добили б антихриста згарячу, але він вистрелив і влучив мені в руку.

– Ага, то вони озброєні, значить? – Тимофій оглядав поранення.

– Звичайно. Зброї в лісі, кажуть, багато, то ж біля неї і причаїлися. Де ж їм ще бути, як не в партизанських землянках. А по селах продукти добувають, їсти ж то хочеться, – продовжував Харитон.

– У землянках, кажеш? – перепитав Тимофій. – Треба ліс прочесати, я там усі ходи й виходи знаю. Нічого не забув.

– То ви їх впізнали чи просто здогадуєтесь? – допитувалась Мар’яна, яка вже до них підійшла. – І до мене у хлів приходили, – хвалилася своєю бідою. – Слава Богу, я теж вчасно з хати вийшла. Той, що в нас був, побіг за Микитину хату, а потім куди й подівся. Коли розглядали сліди на городі, то вирішили, що вони все ж Іванові.

– Я такі на вулиці бачив, німецькі чоботи сорок п’ятого розміру, і Івана впізнав, коли той упав. Підхопився й побіг, як лось, навіть горілкою від нього не тхнуло, – розповідав Максим. – Треба Лисавету за петельки потрясти, нехай розкаже, не може бути, щоб вона нічого не знала. На Ківшарівці перед Новим роком курей у тітки Дусі покрали. Дід у хаті спав, правда, він глухуватий, а вона думала, що тхір чи куниця бігає. Коли кинулася до дверей, то зрозуміла, що то люди, бо двері були зав’язані. Поки замерзлі вікна прохукала, а там уже нікого не видно.

– І то його робота, до матері часто вночі навідувався, а чужих курей дружкам на сніданок прихопив. – Мар’яна добре знала той край, бо частенько ходила туди на зв’язок із партизанами. – Не розумію: забрали їх в армію, а вони втекли, чи що? Дем’ян ще раніше з німцями поїхав, то, виходить, що в Німеччину не потрапив?

– Яка Німеччина! Німці поліцаїв любили, поки ті їм потрібні були, а самі їх ненавиділи. Коли окупаційні війська відходили, поліцаїв змусили до останнього під Києвом стояти, аби їх прикривали. А Дем’яну таке для чого? Він ні за тих, ні за других. Чим під кулі ставати, йому краще втекти. Ото й сколотив собі компанію – загін цілий, – розмірковував Тимофій.

– Та хіба ж то життя, тікають від усіх і живуть як вовки. І скільки так прожити можна? Голова сільради колись казав, що в районі створили загін для боротьби з розбійниками. То де він? А ще говорив, що серед бандитів і солдати є, які з фронту драпонули. Невже то правда? Мені на Федора натякав, коли взнав, що безвісти пропав.

– Ой, і начальник, ой, і вояка! Плюнь йому в очі. То він сам таке вигадав. Чув я, що до тебе клинці підбиває, пес шолудивий. Багато нашкодив по селу. Хлопці на зборах дали йому, а я теж поговорю при нагоді, – збирався Тимофій. – Через три хати над вухом стріляють, а він спить і не чує. Мабуть, п’яний, бо кажуть, що любить горілкою бавитися. Вояка називається… З бабами, може, і воює, – лаявся Тимофій, не перестаючи кашляти від морозного повітря.

– Ти його не чіпай, то птах що чужий, а що хитрий. Поживемо трохи, обдивимося, – радив Харитон. – Щодо розбійників, то вони в лісах точно є. Чув, що були такі випадки, коли вони солдатів убивали та документи забирали. А потім заїхав кудись такий вояка з фронту, пристав у прийми та й живе собі. Може, ще й про війну розказує.