Розділ 2

Коли хата повалилася, всі закричали і відступили. Тільки тепер Мар’яна підійшла до Ольги, аби втішити. По собі знала той біль, коли бачила свою догораючу хату.

– Що ж сталося? Чи ви грубку влітку топили? – намагалася взнати причину.

– Хтось розбив шибку і кинув у хату підпалений куль соломи. – Це вже Горпина переказувала. – Та слава Богу, що від того брязкоту Михайло Адамович прокинувся і, чим був укритий, те й накинув на полум’я. Але солом’яна стріха вже палахкотіла. – Вона всі подробиці від фельдшера почула, бо Ольга після переляку тільки-но починала щось пригадувати.

– Ми до дверей, а вони зав’язані з того боку, тоді Михайло Адамович вибив вікно і через нього нас витяг, – нарешті ледь проказала.

– Слава тобі, Господи, розговорилася, а я думала, що вже так і буде. Зараз головне, що всі живі, – втішала Мар’яна. – Колись і я думала, що не переживу пожежі, але, як бачиш, не померла, – обіймала Ольгу. – Все ж цікаво б знати, кому ж то хотілося, щоб не тільки хата згоріла, а ще й ви з неї не вийшли? – міркувала та придивлялася до кожного.

– Сама подумай, хто таке міг задумати? – здається, Горпина знає всі таємниці. – Хлопці казали, що Дем’яна бачили, коли порося бандити вкрали, значить, він у селі не один раз був. Знав, хто в його хаті живе. Доповіли йому й про те, що на Паску свято тут було, діти у дворі та перед двором бігали, гості навіть співали. Ото й вирішив помститися.

– Злий він дуже, як той шакал, – підійшов із такими словами дід Сава. – Нехай би своє добро палив, а то живих людей мало не занапастив. А де ж зараз Михайло Адамович? – роззирався довкола.

– Недавно в медпункт пішов. Склом порізався дуже, сам здоровий, а вікна маленькі. Сказав, що скоро повернеться, – показувала Ольга на дорогу.

– Моя хата всіх приймає, заберу і вас до себе, – підходила й Тоня. – Постелимо на долівці соломи та сіна, укриємо якимсь рядном, та й не замерзнете, це ж не взимку, – заспокоювала і вона Ольгу.

Коли чоловіки загасили останні обгорілі колоди, на сході вже зайнялася зоря. Приїхали на підводі обидва голови – і колгоспу, і сільради. Розпитували, хто що бачив та як усе було. Михайло Адамович, вимазаний зеленкою, показував на тілі опіки і глибокі порізи, які не всі вдалося перев’язати. Здається, повірили, що то діло рук самого Дем’яна, але, нічого не пообіцявши, сіли на воза та й поїхали. Усі дивилися їм услід і лише знизували плечима. Никифорович почав вантажити речі погорільців на свою підводу, щоб відвезти до Тониного двору, коли Михайло Адамович спинив його в останню мить.

– Ану, завертай коня у протилежний бік! – закричав так голосно, що аж люди стрепенулися. – Довго я буду по чужих хатах ходити? – Таким сердитим його ще ніхто не бачив. – Моя стоїть, а мушу жити в чужій. Сам не розумію, чому мовчав до цих пір? Тепер досить! Сідай, Олю, з Мишком на воза, жили у твоїй, тепер поїдемо в мою, – одразу допомагав їм умоститися.

Никифорович з переляку хлиснув коня і щосили погнав по вулиці.

Люди, налякавшись, неначе по команді відскочили під паркан, бо такого від свого фельдшера не очікували.

– А що, він правий, на сто відсотків правий! – почувся голос діда Сави. – Куди йому йти?

– Та й чого ходити, коли свою має, – підтримав і дід Кирило, який також прийшов з кінця села, хоч і встиг лише на розмови. – Він правильно сказав: чому ж мовчав досі?

– Та він же не нахабний, чоловік мав надію, що колись та й віддадуть, а вони й не збираються. – Горпина завжди підхвалювала свого вчителя по медицині, то й тут не змовчала.

– Тоді давайте речі туди нести, бо ще багато чого лишилося, – пропонувала Мар’яна.

І люди, взявши в руки хто що міг, спішили до хати фельдшера. А коли прийшли, Никифорович уже розвантажив свою підводу, поскладав їхні пожитки серед двору, але в бригаду не поспішав. Хотілося і йому побачити – як фельдшер зайде до своєї хати, тим більше що кульмінація мала ось-ось настати.

На цей час дипломатичні слова Михайла Адамовича вже закінчилися і почалися суперечки.

– Викликайте будь-які власті, – звертався він до голови колгоспу та його дружини, – але я звідси нікуди не піду. Раз ви досі не подбали про власне житло, то йдіть на квартиру, є в селі самотні бабусі. Я прийшов з фронту і син мій також, і хата наша ціла, то чому ми мусимо по чужих тинятися? – завжди некрасномовний Михайло Адамович говорив голосно і наполягав на своєму. – Нікуди не піду, буду в сінях із сім’єю спати, аби у своїй.