Розділ 2

– Підеш у чому є, мені все одно. А той жеребець довго не побігає, скоро впіймають, – мав на увазі Дем’яна. – Тепер вони зобов’язані те зробити. – Він знову пригадав Ігнатовича з батогом.

Коли Михайло Адамович узяв чавунок із теплою водою, яку приготувала йому Горпина, й пішов за хату митися, вони всі неначе прокинулися.

– Олю, ти там жива? – прошепотіла до неї Мар’яна. – То він тебе заміж бере чи нам почулося?

– Мабуть, я й сама не зрозуміла. Може, щоб люди наді мною не насміхалися. Коли й так, то я й за це йому дуже вдячна, бо ви ж знаєте моє життя, – говорила вона, витираючи сльози.

– А плачеш чому? Навпаки, радіти треба, – у Горпини аж очі світилися від радості.

– Таке в душі… ні самій повірити, ні вам передати, – шморгала вона носом. – Невже щастя таке щемке? – її очі були повні сліз.

– І хто б міг подумати, що день так закінчиться! – Горпина, перехрестившись, аж схрестила на грудях руки. – Невже щастя таке щемке. – Вона повторила почуті слова, бо саме такі відчуття були в її душі, коли вона пригадувала свою сім’ю.

Згодом, вирішивши, що вони тут уже зайві, натомлені жінки поспішили додому, до своєї буденної роботи, передумуючи все побачене та почуте. «Дай Боже, щоб у них не лише хата, а й щастя було, – бажала Мар’яна. – На одну щасливу жінку більше в цьому світі стане, і то вже радість яка». «Жінки заздритимуть, ще не скоро заспокояться, – подумала про те й Горпина. – Ще чи дадуть спокійно жити». – У неї були підстави для таких думок – багато років за плечима.

Другого дня ще й сонце не зайшло, як велика новина облетіла все село. У кожному дворі тільки про це й говорили, але по-різному.

– Мар’яно, чому це ти не на весіллі? – підійшла до її двору Ніна-листоноша. – Усе село думає, що ви вже горілку п’єте та закусюєте. Діда Саву спитала, а той промовчав, баба Горпина розсердилася, а Тоня навіть прогнала мене. Ще скажеш, що й ти нічого не чула. Ото пощастило! Високий, серйозний і ще не старий. Невже приворожила? От вам і тиха та спокійна. Баби сьогодні аж казяться, я все село обійшла, і скрізь одні розмови: «Чого ж ми сиділи руки склавши?» От і я в тебе, Мар’яно, питаю: чого ти сиділа? Ти молодша за Олю, а що дітей багато, то от якраз він і заробив би на всіх, а більше ніхто ладу їм не дасть, та й думати про таке навіть не стане. Одним словом, проґавила. Фронтовики наші вже не ті, що були минулої осені. За зиму від’їлися, придивилися до молодиць, то яка тепер любов, коли вони нарозхват. А дружини ревнують та мовчать, дітися їм нікуди.

– Про все ти наговорила, тільки про головне не сказала – у кого ж весілля я сьогодні проґавила, а заодно й жениха неабиякого?

– Михайло Адамович з Ольгою вашою розписався. Чи ти й справді не знала? – Її маленькі очі лукаво посміхалися.

– На полі цілий день була, туди такі новини не дійшли. – Мар’яна відчинила хвіртку корові, яку гнав із череди Василько.

– А хлопці твої молодцюваті, всі при ділі, старший з чоловіками, кажуть, нарівні робить, а менший корів пасе, – хотіла почути правду, щоб потім знову в брехні її не звинувачували.

Ніна була не тільки поштаркою, заодно розносила по селу всі новини. Охочих на такі розмови було багато, особливо серед жінок, тому кожного дня всім було про що поговорити. Ніна про почуте доповідала і в сільській раді, де одразу стала правою рукою Віктора Ігнатовича.

– Я ще не встигла на одне питання відповісти, а ти мені інших настрочила. – Видно було, що Мар’яна незлюбила її з першого дня. – Ніно, ти в селі як та сорока. Дивись, буде тобі горе, поб’ють як не чоловіки, то самі жінки. Виконуй свою справу, як Тамара колись, і всім будеш хороша.

– І ти туди. Усі мені про Тамару нагадують, наче вона з іншого тіста зліплена. Точнісінько така, як усі, – мужика хотілося, то й дитину нагуляла, а коли отямилась, то надумала з горища плигнути, аби від дитини збавитися. Добре, що не з груші, бо й кістки збирати довелося б. Тепер нібито від чоловіка вже пузо носить, та так важно ходить, так важно, неначе золото там лежить. От вам і скромна ваша Тамарочка, – навіть не приховувала своєї неприязні.

– Побійся Бога, ти теж без чоловіка живеш і не знаєш, що завтра з тобою трапиться. То про чуже тільки легко говорити, а про своє – навпаки. А воно, дивись, і до тебе прийде. Бог шельму мітить! – хотілося і Мар’яні її вколоти в болюче місце. – Йди, мабуть, далі, бо мошка дуже кусає, стояти нема сили, та й чого стояти, багато хто тебе повчає, а ти все одно про своє. Так і не зрозуміла нічого, по очах бачу! – Мар’яна вже хотіла зачиняти свою хвіртку, коли побачила перед своїм провулком Максима, який розмовляв з якимись чоловіками. – Ти б краще допомогла розбійників піймати, бо не тільки в нашому селі всім дошкуляють, а й у сусідніх також. Може, хто проговорився б, а може, сама б щось помітила. – Мар’яні здалося, що якраз Ніна може таке знати.

– Ти ж уважаєш мене дурною? – У Ніниних очах з’явилося здивування. – Ти, твої родичі й сусіди, – ви всі розумні, то й піймайте! – повісила на плече торбину та високо підняла голову. Вже й перші кроки зробила, коли надумала докинути: – Рая Квасьчиха, яка на краю села живе, годину тому піч топила і двір мела, каже, що не встигла вранці. І кому то вона борщ варила, на ніч глядячи? Чи не синкові своєму та дружкам його? – закопилила губу, ніби розсердившись. – От і подумайте, коли розумні такі!

Мар’яна взяла дійницю і почала моститися доїти корову, але почуті слова не давали спокою. Вона через хвіртку ще раз виглянула і, побачивши, що чоловіки вже розходяться, поспішила на вулицю.