Розділ 2

Чоловіки говорили, а Максим усе за руку тримався.

– Заходьте до хати, засвічу каганець, а ви на рану глянете, перев’язати ж треба, – пропонувала Мар’яна.

А коли всі зайшли, то й засоромилася.

– І куди оце ти запрошувала? Тут у вас не пройти, – роззирався Тимофій, пробираючись до столу. Ще й під рядниною щось ворушиться.

– То ж теля, яке Муська привела з переляку. – Мар’яна слідкувала, щоб ніхто не наступив на майбутню годувальницю. – Ця маленька теличка сьогодні, може, всіх нас врятувала.

У хаті Тимофій сам перев’язав Максимові руку і порадив вранці сходити до фельдшера, бо рана була глибокою. Тим часом чоловіки домовлялися зібрати загін із колишніх воїнів та поїхати до лісу в пошуках бандитів.

– Якби вам озброєних солдатів з району та пару хороших коней з саньми, тоді можна, – говорила Мар’яна, проводжаючи їх. – А з голими руками не варто й рушати.

Чула такі застереження від діда Сави, тож вирішила повторити, боячись за свого брата. Сама все дивилася на кривавий слід від поросяти, який тонкою смужкою тягнувся вздовж дороги. А коли вранці, впоравшись із господарством, знову вийшла на вулицю, сліду на снігу вже не було. Дивувалися й сусіди, бо теж чули гамір та постріл, а вийти хто не захотів, хто побоявся, щоб за те у них нічого не вкрали.

Уже й додому збиралася, а побачивши Максима, який повертався з центру, тримаючи під куфайкою поранену руку, затрималася, аби дізнатися ще про якісь новини. Зараз село тільки про те й говорило, адже, не маючи ніякого заробітку, надіялися лише на власне господарство, тому й оберігали свої хліви та погреби, щоб не залишитися без нічого.

– Ти, мабуть, від лікаря повертаєшся? – спитала, коли той наблизився.

– До лікаря ще не ходив, лише до голови сільради встиг. Він усе зрозумів і зараз до сусідки, в якої порося витягли, прийде, то і я туди поспішаю. Свідки потрібні, – сказавши на ходу, він швидко пішов додому.

Новини останньої ночі переказували цілий день і договорилися до того, що вже поїхали всіх ловити, потім піймали і везуть назад, тут і судити будуть. Мабуть, людям хотілося дуже, щоб так воно й було. А насправді голова сільради, приїхавши уранці до потерпілої, тітки Параски, просив написати заяву про крадіжку. Але вона все заперечувала. Запевняла, що всі спали, нічого не чули, а порося тиждень тому як самі зарізали. Слідів ніяких не видно, і говорити більше не було про що. Зібралися чоловіки, які цілу ніч по селу за розбійниками бігали, та давай самі тітку умовляти. Але вона так і не сказала правди.

– Розійшлися ні з чим, бо, як каже Віктор Ігнатович, нема чого в район доповідати, – розказував Тимофій діду Саві вже під вечір.

– Так у Максима ж рука поранена? – нагадував той.

– Отож Ігнатович і каже: «Зізнавайтеся, хлопці, що ж усе-таки сталося, бо рука ж то поранена».

– То ви ще й винними будете?

– Виходить, що так. А в мене питає: «Чому мені не доповідаєш: де був, що додому пізніше від усіх повернувся?» От вам і енкаведист домашній. Не хоче в тітки Параски правду взнати, явно видно, що хтось її залякав, а нам нутро кожному вивертає тишком, – сердився Тимофій.

– Пес шолудивий, а не голова. Я давно говорив, що він усе щось винюхує, а ви не вірили. Тепер навіть не здивуюся, якщо взнаю, що він у район неправдиві доноси складає.

– А що, донощиків у нас люблять, органи, які цим ділом займаються, великий досвід мають. Коли ми на Маньчжурію їхали, то в ешелоні один такий був, а потім з’ясувалось, що в кожному вагоні він мав по солдату, які доносили: про що говорять, які думки мають. Може, не всі добровільно погодилися, але діло своє робили. І залякати, і змусити – на все є свої методи. А самі з Німеччини трофеї везли вагонами, на нашій території куди й поділи їх. Про це не треба нікому казати, це ми з вами поговорили, і все, бо думаю я, діду, що і в селі ця схема діє – підозрювати, доносити, шукати ворогів серед своїх. На війні я щиро вірив, як хлопчисько, що після перемоги буде інше життя, і дуже розчарований. Маючи бажання, бандитів можна виловити, не таких ловили. Максим із Харитоном теж розсердилися, що їх за дурнів вважають, і сказали, що в район листа відправлять за даним фактом. Нехай тоді голова наш побігає, воно одразу смаженим запахне.

– Про себе ти так йому нічого й не сказав?