Розділ 2

– Сказав, звісно, що воював добряче в той час, коли він по селу бабів щупав. І хто він такий, щоб я біг до нього і все йому доповідав?

– Не гонорися, Тимофію, та про в’язницю нікому не говори.

– Я й сам не збирався. Тільки, думаю, що органи вже про мене всю інформацію самі сюди передали. Шкода, що неправдиву. – Він нервував. – І де вона та правда, діду? – сказав, ковтнувши гіркий клубок, який застряв у горлі. – Коли звільнених з концтаборів, везли ешелонами на Соловки та в Магадан, то про яку правду можна говорити. – Не чекаючи відповіді, сам розмірковував далі. – Значить, не можна було потрапляти в полон, але ж наші самі не здавалися. Не всі, звичайно, героями були, та все одно трималися до останнього, інакше свої поклали б. – Він ще й сам не знав, що ніколи не забуде тих не простих фронтових буднів.

– Не говори, синку, на всяк випадок, ні про себе, ні про інших. Троє чоловік знають, але ми забули та й годі. У госпіталі був, і все. А правди шукати не варто, тим більше за цієї влади, – просив його дід, заглядаючи в очі.

Пізніше Тимофій часто думав над тими словами. Тамував свій біль не одну ніч, а правда й образа все одно в душі сиділи, то виринали, то мучили, було, й розум затьмарювала. Він уже не радів, що так багато розуміє. Пригадував і батьків та питав інколи, для чого наділили його такою душею і як жити далі? Гори міг звернути! Тепер і колоду не підняти. Здоров’я покращувалося дуже повільно, а безсонні ночі все частішали.

Не спало село до самої весни – все стерегли та ховали худобу від розбійників. Жінки лякали ними одна одну, навіть дітей, та все надіялися на ту анонімку, за якою повинен був хоч хтось приїхати в село. Коли й насправді діждалися, тітка Параска все ще стояла на своєму, а потім, побоявшись чоловіків у погонах, сказала-таки правду. Ото й раділи люди, що хоч догану вліпили Ігнатовичу, який часто любив повторювати, що він у сорочці народився.

Згодом люди почали забувати про ті події, бо, дорізавши останніх поросят, думали вже про роботу на землі. А ще була така новина, про яку, можливо, й ніколи не забудуть. Усім, хто працював у колгоспі в сорок четвертому та сорок п’ятому році, виплачували гроші, і не якісь копійки, а по сорок рублів – хлібними їх називали. Здогадалися одразу, що це держава платить їм за вирощений хліб для армії. Скрізь тільки про те й говорили, бо скільки існували колгоспи, в цьому селі за роботу ще жодної копійки не отримували.

– От бачите, і про нас не забули, спасибі їм велике. Розбагатіємо скоро, – почути можна було і на базарі, і в церкві, і за двором, де зустрілися сусіди чи родичі.

Розказували про хлібні гроші й Кості з Надею, які приїхали на свято. Вони були тут узимку разів два, але дуже поспішали. Зараз Ольга запросила до себе гостей, і всі по обіді зібралися в її хаті. Дід Сава, зайшовши, голосно промовив: «Христос Воскрес!» Якраз було на Великдень. А всі, навіть Михайло Адамович, весело відповіли: «Воістину Воскрес!» І так Боже постійно перепліталося з людським від самого воскресіння. З віку у вік від батька до сина, від матері до доньки – Христос Воскрес! Воістину Воскрес! Але над тим мало хто задумувався, ставлячи наперед власні справи. Так було і в ці часи. За обідом розповідали про своє та розпитували молодих про студентське життя. Костя розповів багато цікавого – як починали навчатися у вересні, як у розбитих класах не було на що сідати. Часто проводили заняття стоячи, а потім привозили ліс, пиляли на дошки, клали їх на колоди і сідали. Коли багато насяде, ті дошки ламалися, і під тріск всі разом падали. У гуртожитку не було на чому спати, тому самі собі з дерева робили щось схоже на ліжко, а кому вдавалося на розвалинах знайти залізне, вважали, що пощастило. Надя, маючи фронтовий досвід, часто чергувала в госпіталі, то там і поїсти давали, і переночувати можна було. Лекції часом писали поміж рядків у газетах, але студентське життя все одно було веселим – на перервах сміялися і жартували, а в гуртожитку не було того вечора, щоб не чути пісень.

– Чому ж руки такі робочі, всі в мозолях? – цікавилася Мар’яна.

– Якими ж їм бути, коли Київ увесь зруйнований. – Костя й іншим показував свої долоні. – Коли наші відступали, багато будинків підірвали. Місцеві жителі бачили: як перед німецьким наступом якісь люди носили в підвали ящики з вибухівкою, а на дахи – пляшки із запалювальною сумішшю. Нібито збиралися під танки їх кидати, які по Хрещатику їхатимуть. А вийшло зовсім не так – підірвали свої ж будинки ще до того. Пожежа від «коктейлів Молотова» була страшною. Гасили її вже німці, які в місто зайшли, а воду подавали з Дніпра шлангами, бо й водопровідна система була зірвана. Так від Хрещатика залишилися самі руїни. Тепер ті завали розбираємо, вантажимо на машини, і кудись все вивозиться. Наш декан собі за містом дачу будує.

– Отак. Про нове будівництво нехай держава думає, а зі старого матеріалу начальники собі будинки зведуть, – дивувався навіть дід Сава.

– Чого хвилюватися, на них теж управа знайдеться, коли незаконно. Не придивляйтеся, не обговорюйте, навіть ні на що не звертайте увагу, – радила молодим Горпина. – Вам вивчитися треба – ото ваше головне завдання. – Вона знала, що тільки так зараз можна вижити.

– Хороша сім’я вийшла, – сказала Мар’яна вже по дорозі додому. – А коли великими людьми стануть, то й узагалі загордувати можуть, бо вони – інтелігенція, а ми – прості селяни.

– Та ні, то не про них, – заперечила їй Горпина. – Вони простими й надалі будуть, бо хіба ж можна забути все, через що пройти довелося. Правильно кажу, діду?

– Правильно, правильно. Хороша людина поганою стати ніколи не зможе, як би високо вона не злетіла. Хоча, кажуть, буває й навпаки – голова обертом іде, коли у високі кабінети потрапляють, навіть своїх рідних забувають. Думаю, що це не про них, а там хто знає. Усе ж цікаво б і мені заглянути наперед. – Дід загадково примружив очі і замислився. – Надя в білому халаті хворих лікує, а Костю я бачу в партійному кабінеті великим начальником, – приголомшив усіх. – Ольга не в селі, а в їхній квартирі їсти варить та дітей няньчить, бо більшеньке уроки вчить, а маленьке – в люльці агукає. Та ні, стривайте, воно вже здорове, у військовій формі й з мішком грошей, від чого Надя помирає, а Костя плаче.

– А Ольга де, діду? – Здається, приголомшена Мар’яна в те повірила.

– Пішла з торбиною до чужих людей і ніколи туди не повернеться. – Дід і сам розхвилювався, навіть важко зітхнув.

– А Мишко? – схаменулася Горпина, звівши від подиву брови аж на середину лоба.

– Мишко? – Дід зиркнув на небо та знизав плечима. – Не бачу його.